Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Андрій тиснув на газ так, ніби збирався полетіти у стратосферу. Я нервово втупилася у дорогу, тримаючись за ремінь безпеки, і прикидала, чи варто сказати, що швидкість у нас трохи завелика.

Зважила всі за і проти.

І вирішила мовчати.

Бо Андрій був злий.

Дуже злий.

Не просто «ой, я злий, бо ти зробила щось не так».

А такий «я настільки злий, що якщо зараз почну говорити, то, можливо, скажу таке, що сам потім злякаюсь».

І хоча це було трошки лячно…

Боже, це було гаряче.

Його щелепа була напружена. Погляд — хижий, сконцентрований. М’язи на руках були у такій напрузі, що я навіть не здивувалась би, якби він просто розірвав кермо навпіл.

Я б запитала, чи він там випадково не вампір або не вовкулак, але знала, що його почуття гумору зараз у стані клінічної смерті.

— В тебе клепка є?

О, здається, він дійшов до стадії, коли може говорити, а не просто випалювати мені дірку в голові поглядом.

— Є, — я гордо підняла підборіддя.

— Тоді поясни, нахріна ви сунулися в цей клуб?!

— Хотіли дізнатися про Дмитра.

— Хотіли дізнатися?! — він різко розвернувся до мене, і машина трохи занесла.

— Може, очі на дорогу? — обережно підказала я.

Він видав звук, схожий на гарчання, але все ж таки знову втупився вперед.

— Ти розумієш, що ви були в грьобаному пеклі?!

— Ой, ну не перебільшуй.

— Я перебільшую?!

— Ага.

— Ти реально мене перевіряєш?

— Ну, ти ж не думав, що буде просто, правда? — я вдавано здивовано кліпнула очима.

Він на секунду замовк, напевно, намагаючись стримати бажання мене придушити.

Андрій знову скрипнув зубами.

— Ти ризикнула своїм життям, полізла до цього психа, довела мене до сказу…

— Це не я тебе довела. Схоже, що Артем дуже злиться на Ладу…— перевела тему.

— Ти зараз серйозно? — пискнула Лада.

— Абсолютно. Ти бачили його вираз обличчя, коли він тебе побачив?

— Боже… — він провів рукою по обличчю.

— Нічого не хочеш розповісти? — я вирішила перейти на більш серйозний тон, бо, здається, знову мене ошукали. — Щось мені підказує, що ти недоговорюєш.

— Та хто б сумнівався, — Андрій знову натиснув на газ. — Лада завжди щось приховує. Це її основний талант.

—А куди ти їдеш? — запитала я, помітивши що він їде зовсім в протилежний бік від нашого теперішнього житла.

—Додому вас везу.

—Тоді в інший бік.

— Не зрозумів? — гаркнув Андрій, заводячи двигун і явно ще не оговтавшись від вибуху адреналіну.

— На дачу.

— Яку ще, до біса, дачу?

Я невинно кліпнула очима.

— Льошкину.

Гальма завили так, що мене різко штовхнуло вперед, і якби не ремінь безпеки, я б зараз головою протаранила передню панель.

Андрій повільно повернувся до мене.

— Ти жартуєш?

Я невинно знизала плечима.

— Ні.

— Ти живеш у нього?!

— Ми. Разом із Ладою.

— Бляха, Єва!

— О, яким святим духом повіяло! — я саркастично всміхнулася. — Зазвичай ти не такий цнотливий у висловлюваннях.

Андрій притиснув пальцями перенісся, ніби намагаючись не вибухнути.

— Навіщо ви туди поїхали?

— Бо в нас варіантів не було.

— А як щодо квартири?!

— Нам потрібне місце, де нас ніхто не знайде.

— Крім Льошки!

— Ну, Льошки зараз немає в країні.

— Поки що! — гаркнув Андрій і дивно подивився на Ладу, яка не хотіла брати участі у нашій дискусії і моніторила соцмережі. — Як ти взагалі додумалась піти до нього?!

— Ой, та що ти знову починаєш?

— Та що ти знову починаєш?! — передражнив він мене. — Я тобі не ясно висловився?! Він не найкращий варіант для дружби!

— А от це вже не тобі вирішувати. Це ТИ ведеш себе як хлопчисько, а от він тебе досі другом вважає!

— НЕ ЛІЗЬ В ЦЕ!

— А ти не веди себе як ревнивий чоловік!

Андрій засміявся. Але то був сміх людини, яка от-от когось вб’є.

— Ти мене добиваєш.

— Ну, хоч не добиваю, як ти тих охоронців, — я всміхнулась, а він глянув так, що мені стало трохи лячно.

— І ти спокійно живеш у нього?

— У кого?

— У Льошки, курва!

Я театрально зітхнула.

— Ну, давай, Андрію, скажи вже, що тебе це бісить.

— Тебе це дивує?!

— Ой, ну годі вже.

— Єва…

— Андрію…

— Ти серйозно не бачиш проблеми?

Я склала руки на грудях.

— Бачу. Проблема в тому, що ти знову мене контролюєш.

Він процідив щось нецензурне.

— Я не контролюю тебе. Я тебе рятую!

— Від чого?

— Від тебе ж самої!

Я фиркнула.

— Дякую за турботу, але я доросла дівчинка.

— Ой, правда?! А як доросла дівчинка опинилася в цьому лайні?

Я стиснула щелепу.

— А може тобі нагадати, що це ТВОЯ подруга дитинства?! І чомусь від ТЕБЕ вона про мене дізналась! І через ТЕБЕ опинилась у моїй квартирі, бо вирішила, що нам потрібно бути разом!

— ЩООО? — від шоку його очі округлилися і він перевів гнівний погляд на Ладу. Та пискнула і сповзла на сидінні. — Ми про все це ще поговоримо! А зараз додому!