Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Я точно потраплю до новин.

І не просто як свідок у кримінальній справі, а як головна героїня заголовку:

“Донька найвідомішої в країні родини юристів знайдена мертвою. Причина смерті – довела чоловіка до сказу.”

Ще й фото моє поставлять, отаке, де я зухвало всміхаюсь, як людина, якій абсолютно начхати на безпеку.

Хоча начхати – це занадто голосно сказано.

Я просто… Ну, погодьтесь, ідея прийти в клуб до Артема виглядала цілком логічною! Ну хто міг подумати, що все піде під три чорти вже на вході?

І хто міг знати, що в цьому клубі буде Андрій?

Власне, момент, коли я побачила його обличчя, став справжньою кульмінацією мого вечора.

Шок. Лють. Розгубленість. Лють, помножена на десять.

Потім я заворожено дивилася, як він розправляється з двома хлопцями за лічені секунди.

І, боже, це було…

Ну…

Це було гаряче.

Страшно, небезпечно, шалено – і грьобано гаряче.

Мені ніколи не подобалися ті, хто вирішує все силою.

Але це був Андрій.

І я знала, що він завжди б’ється не просто так.

Він різко розвернувся, його очі блиснули, коли він побачив, що я стою, втупившись у нього.

— В машину.

І я майже, майже, хотіла б сперечатися.

Але мені на секунду здалося, що він реально мене зараз візьме на руки і закине в машину силою, якщо я не піду сама.

А отже…

Я гордо сіла в авто.

— І навіть не дякуєш? — гаркнув він, сідаючи за кермо.

— За що?

Він не повірив своїм вухам.

— За що?! За те, що я тобі врятував твою вперту задницю!

— Та годі тобі, ми б упоралися.

Його рука стиснула кермо так, що кісточки побіліли.

— Ти просто хочеш мене вбити, правда?

— Можливо, — я кокетливо всміхнулася.

— Боже, дай мені терпіння.

Машина рвонула вперед, і я знала, що нас чекає довга дорога.

І гаряча суперечка.

І…

Ну, побачимо.