Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Все почалося з легкого покашлювання.
Мама подумала — може, просто пересохло в горлі.
Але ввечері я став гарячим, як літнє сонце, що не хоче ховатись за обрій.

Вона тримала мене на руках,
прикладала долоню до лоба,
а очі її, зазвичай спокійні,
потемніли від тривоги.

— Все добре, малесенький…
Але голос тремтів.
Бо навіть найсильніші — бояться.
Особливо тоді, коли серце — не в грудях, а в чиїйсь маленькій істоті на руках.

Вона дзвонила лікарю,
готувала чай з ромашкою,
ходила по кімнаті, ніби сама втрачала орієнтири.
А я дивився на неї розпаленими очима,
і, хоч мені було важко, я бачив — вона бореться.
Зі страхом. З безсиллям. З ніччю.

Коли нарешті температура впала,
вона притулилась до мене,
і вперше за весь день — заплакала.
Тихо, щоб не розбудити.

— Я не завжди знатиму, що робити.
Але я завжди боротимусь за тебе.
Завжди.

Я ще не вмів говорити.
Але маленькою ручкою торкнувся її щоки.
І цього вистачило.
Бо є мова, яка не потребує слів — мова любові, що не ламається навіть у слабкості.

У цю ніч ми обоє стали трохи дорослішими.
Бо іноді найбільше зростання — це коли вчишся не боятись бути вразливим.