Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Селище було маленьке. Ледве кілька будинків. Війна обійшла його стороною — не тому, що пощастило, а тому, що не було чого брати. Тут не стріляли. Тут просто забували.

Діти грались у пилу, як і сто років тому. Старі сиділи на лавках, не чекаючи новин. І тільки одна дівчинка — ходила сама. Боса, у сорочці, що спадала з плеча. Волосся біле, як крейда. Очі — великі, тихі. Її звали Оленка.

Артем з’явився просто. Без ефекту. Без тріщин у повітрі. Він ішов між хатами, як той, хто шукає не когось — а місце, де ще можна дихати.

Оленка його побачила. І не втекла. Не закричала. Вона просто підійшла.

— Ти загублений? — спитала.

Він подивився. Не як дорослий. Не як носій істини. Як той, хто забув, як звучить спокій.

— Можливо.

— Тоді ходи. Тут є тінь. Там краще думати.

Вони сіли під деревом. Її руки були в подряпинах, але вона не скаржилась. Вона показувала жуків, листя, сліди у землі. Він мовчав. І відчував — вона не боїться. Вона — не знає страху, бо ще не встигла навчитися брехати.

А потім він торкнувся її. Не спеціально. Просто обережно — прибрав волосину з її чола.

І… нічого не сталося.

Жодного образу. Жодної темряви. Жодного крику пам’яті. Лише легке тепло. Як вогонь, який не обпікає, а світить.

Він здивувався. Вперше. За весь час.

— Чому я нічого не бачу?

— Бо я не збрехала, — сказала вона. — І не зрадила. Мене ще не встигли навчити як це.

Він дивився на неї. І бачив — світ не зник. Він просто сховався. І в таких, як вона — ще жеврів.

Оленка засміялась. І пішла бігти за метеликом.

Артем залишився сидіти в тіні. І раптом згадав: не все потребує каяття. Деякі речі — просто ростуть.

І він посміхнувся. Перший раз. Не тому, що переміг. А тому, що знайшов те, заради чого варто триматись.