Читати книгу - "У полоні Фонду, Crown Horror"

 Фонд виглядає зовсім інакше, коли дивишся на нього з такої висоти. Хто б міг подумати, що навіть після смерті він залишиться тут, та ще й у такому вигляді. Втім, навіть цим він завдячує своїй подрузі, Плюшевий сказав, це вона допомогла повернути до життя. Тепер він 1048... D. Ця літера переслідуватиме його довіку.

  — А я кинув її там одну, поранену...   — Піддослідний усе ще не може прийняти того, що з ним сталося. Що тепер робити, куди йти? Незрозуміло. Проте, навіть у такій ситуації одне відомо точно: Емі залишилася подругою і не відвернулася.

  — Гей, новенький!   — Залізний штурхає Марка, як часто це робить з сородичами, але це не допомагає.

  — Хіба я не мав іншого виходу? А чи вона кидала мене... ні! Пішла шукати, хоч як це було небезпечно.

  — Годі вже собі під носа буркотіти, тобі потрібне ім'я.

  — Я все життя був Марком, ним і залишуся!   — Вже не шепітом, а криком, відповів той. Це кляте місце забрало його людську подобу, але не людяність. Він все ще людина, людина, чорт забирай, і йому не місце серед усіх цих почвар.

  — Тихіше, не варто так переживати через цю... Проблему.   — Наче вибачаючись мовив Залізний, подивившись на Маску.

1048 С хотілося подружитися з новеньким, хай він і вийшов занадто схожим на Плюшового. Та його творець швидко забував, кому дарував малюнки, а цей пам'ятав одну конкретну людину. Добре, якщо 1048 D так прив'язався до цієї дівчини, він її не чіпатиме.

  — Подивіться, хтось вибив двері на другий рівень. Усе, шлях вільний, а я піду собі.

"Не так швидко, Марку, нам ще на верхній рівень потрібно дістатися і знайти вихід. Хоча, якщо ти вже не людина, може, телепортуєш нас, певен, твій творець заклав у тебе купу надздібностей, аби компенсувати вкрадену душу!"   — Він знав, що зараз 035 зловісно всміхається, хоча той мав лише дві емоції: Трагедії та Комедії.

  — Дай мені олівець та листок, я тобі мапу намалюю.

Вони піднялися нагору. Марку це було байдуже, він думав тільки про те, як повернутися назад, а от сородичі дивилися з заздрістю. Тут ніхто не проливав крові, тож стіни були білими, двері залізні, проте без броні, а місцевих об'єктів евакуювали, а не лишали у камерах. Колись і 1048 мешкав тут, це було до того, як його визнали небезпечним.

Попереду були два кабінети. Маска та Марк пішли праворуч, решта ліворуч, бо Вухастик знов почав жалітися на біль, йому треба було перепочити.

Після п'ятнадцяти хвилин пояснень Марк залишив 035 будувати подальші плани, але той швидко зачинив двері.

"А якщо забуду? Тож, ведмедику, ти з нами до кінця."

Полоненому Фонда вже осточортіло таке ставлення до себе, тим паче від цього, який не міг йому нічого зробити. 1048 D пішов до вентиляції, знаючи, що носій 035 туди не пролізе. Він вже схопився за грати, коли почув у голові голос... її голос.

  — Я не довіряю людям, Марку, люди запроторили мене до психлікарні, розкроїли череп а потім показали Фонду, як цікаву іграшку. Проте, я довіряю тобі. Якщо для тебе це чогось варте... Ти заслужив мою довіру.

І він знову бачить її у тій камері без свідомості, з розбитою головою та обличчям, залитим кров'ю. Його рука   — тепер вже лапа   — тягнеться до єдиної подруги, але він іде геть, лишаючи її там. Після цього чується плач.

  — Як ти можеш бути моїм другом після такого? Зрадив, зрадив, зрадив!

Перед очима пролітають картинки, одна за одною. Це   — його найщасливіші спогади у Фонді, проте зараз, бачучи їх, він почуває себе паскудно. За всі ті рази, що вона дарувала йому посмішку, за кожен день, проведений не у компанії якогось божевільного евкліда або кетера, він відплатив ось цим.

  — Пробач...

Емі знову постає перед ним, та цього разу вже мертва: з блідою шкірою та розідраним горлом. Можна впізнати почерк Рептилії, або Скромника, хтось з наймерзенніших потвор, які є у цьому місці.

  — Пізно вибачатися, Марку, ти зробив свій вибір.

Одна його частина хоче зірватися з місця, інша   — залишитися тут і розплакатися. Він вже ладен сам наштовхнутися на якогось кетера, аби тільки не жити далі. Життям, яке йому подаровано, і за яке він вчинив зраду.

"Гаразд, я відігрався за жарти Залізного, повертайся до свого вигаданого світу, більше не заважатиму."   — Тільки почувши цей голос 1048 D зрозумів, що усе те було грою, яку створив 035. Здається, тепер він починав розуміти, як шмат пластмаси вибрався з камери, не маючи ані рук, ані ніг.

Та Марк не хотів вертатися, навіть якщо було краще, зараз усе змінилося. Хоча, навіть тоді щастя було таким... неправильним. За ними постійно спостерігали вчені, і думка про те, що це в'язниця, не покидала обох, а ще ці розповіді про минуле.

Він полишив спроби втекти через вентиляцію, аби не привертати уваги Маски і вирішив так само дослідити кімнату. На столі, який 035 проігнорував, адже там були самі папери, лежали документи. Ведмедик одразу впізнав почерк, який написав йому направлення до Канібала, і у цих звітах Картер писав про неї. Емілі Крейтон, дівчина, що розмовляла з тінями, а отже мала запущену форму шизофренії. Провела у лікарні приблизно місяць, після чого одержимість посилилася. Ще один документ вказував на те, що хворій назначили якусь операцію (що була закреслена червоною ручкою і не раз) у результаті якої вона... загинула. Втім, сама Емі називала це фокусом, частиною гри, найкращім способм втечі   — прямісінько з моргу. Що ж за істотами були ті тіні, якщо змогли вчинити таке, і чи справді вони були друзями, коли дозволили зайти аж так далеко?