Читати книгу - "Ти - мій спокій, Ірен Вастро"

Вранішнє сонце світить яскраво в очі, на небі ні хмаринки. Природа ніби хоче порадіти разом з нами. Ми з Валентиною і моїм батьком чекаємо на автобуси з нашими полоненими. Мачуха нервово поправляє куртку, батько тупцює на місці, а я згадую  Андрія. Згадую першу зустріч за містом, як почали зустрічатися і як розійшлися, а ще нашу останню зустріч. Як він там був? Чи все з ним гаразд? Хоча з полону рідко повертаються здорові. Наші  воїни або фізично, або морально скалічені. І нажаль з цим нічого не можна вдіяти. Допоки триває ця жахлива війна.  Тут багато людей. Рідні чекають на своїх коханих, синів, дочок, батьків. Нарешті починають їхати автобуси  і рідні з завмиранням чекають такої довогоочікуваної зустрічі. В мене самої серце заходиться від хвилювання. Автобуси зупиняються і їх зустрічають лікарі, волонтери, уповноважені військові, а потім  оточують рідні та близькі.

Бачу і нашого Андрія. Валентина мчить до нього з усіх сил, обнімає та цілує:

-Синку! Я така рада, що ти вдома!- каже обнімаючи і витираючи сльози.

-Я теж мамо, я теж.- каже чоловік обіймаючи матір.

Потім до нього підходить мій батько, обнімає та тисне руку.

-Ми дуже тебе чекали. Як ти?- питає  його батько.

-Нормально. Головне, що вже вдома.- каже він.

 А потім він  дивиться на мене. В очах запалюється щось до болю знайоме. Він підходить ближче і міцно обіймає. В цей час  моє серце шалено б’ється, а в середині ніби полум’я горить.

-Як ти? Заміж ще не вийшла?- питає в мене нахиляючись до вуха.

-Поки ні. – кажу я.-Але як тільки то одразу.- чомусь хочу зачепити.

-А чому не має Крістіни?- питає випускаючи з обіймів.

-Я їй дзвонила. Сказала, що приїде через кілька днів. Зайнята роботою.- каже мачуха.

-Ясно.- каже скоса спостерігаючи за мною.

Оглядаю  його і розумію, що Андрій дуже схуд, а ще трохи змарнів, а його брита голова робить схожим на героя з якогось бойовика.

-Зараз наших військових повезуть до лікарні на обстеження, а потім вони вже повернуться додому.- каже уповноважений  чоловік.

-Трішки  душу та тіло підлікують і повернусь до вас.- каже обіймаючи матір.

-Головне, що ти на рідній землі.- каже Валентина.

-Як у вас справи? Ми ще не перемогли?- питає в батька.

-Поки ні, Андрію, поки ні.- каже з сумом.

-Шановні військові, просимо сідати в автобуси. Пора їхати.- чуємо ми.

Навколо нас чути радісний сміх, сльози, радісні крики.

-Все бувайте.- каже Андрій обіймаючи всіх по черзі. Він зникає в автобусі, а ми всі ще не можемо відійти від шоку зустрічі.

 В душі і радісно і сумно. Сідаємо в машину і їдемо додому. В машині мовчимо, доки мачуха не перериває мовчання.

-Як тільки схуд, змарнів. Нічого, відгодую домашньою їжею, зігріємо домашнім теплом і любов’ю.- каже вона

****

Так минає декілька тижнів обстеження та лікування наших воїнів. Сьогодні я як завжди на роботі. В мене  знову було багато хворих. Завтра має ніби приїхати Андрій. Батьки завтра за ним поїдуть. Валентина наготувала синові смакоти.  Втомлена виходжу з лікарні  і вже збираюся йти на зупинку, як хтось мене кличе.

-Яно, привіт.- каже хтось до болю знайомим голосом.

Повертаю голову і зустрічаюся з до болі знайомими очима.

-Привіт. А батьки тебе вранці зібралися їхати забирати. А ти вже тут.- кажу я розгублено.

-Не хотів більше чекати. – підходить ближче і дає мені маленький букет квітів.

-Дякую. – вдихаю аромат і дивлюся в очі, що не зводять з мене погляду.

-Поїдеш до батьків?- питаю чомусь відчуваючи себе ніяково.

- А може ми десь посидимо?- питає Андрій все ще не зводячи погляду.

-Вибач, я дуже втомилася.  Може іншим разом.- кажу я.

-Тоді, я тебе  проведу. Можна?- питає.

-Можна. Але я на маршрутці.- кажу я.

-Нічого страшного. Я з тобою. Згадаю, що таке громадський транспорт, побуду серед людей.Все як прописав нам психолог.- каже сумно всміхаючись.

Заходимо до маршрутки, я оплачую свій та його проїзд.

-Я поверну тобі гроші. Пробач, що сьогодні тобі довелося за мене платити.

- каже Андрій та сідає поряд на сидіння.

-Нічого страшного.- кажу я.

Автобус рушає і ми їдемо. Дивимося в вікно на нічне місто.

-Як же гарно, бачити нічне місто.- каже він милуючись зорями, що світяться в небі.

-Як твої справи? Що зі здоров’ям?-питаю я відчуваючи його тепло поряд з собою.

-Більш менш. Жити буду. Може навіть скоро одружусь.- каже він, а я від несподіванки повертаю до нього очі.

-Рада за тебе. Що Крістіна?- цікавлюся  я.

-А що Крістіна? В неї вже давно своє життя. Ми мабуть виросли вже з наших стосунків.- каже він дивлячись на мою реакцію.