Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

- Хто ти? – запитав він її також французькою.

Знання французької значно полегшували їх порозуміння

- Я та, хто тебе прикликала. – вона знову всміхнулась. Але якось невесело, навіть гірко.

- Кажи ясніше, бісова дівко! – Сірко не на жарт розізлився, і раптом відчув, як усередині наростає сила звіра, якого уже відчував він сьогодні годину тому.

Що діється? А дівчина раптом розсміялась. Дзвінко і напрочуд мелодійно. Сміх – це єдине, що сподобалось у ній Сірку. Її сміх дивним чином заспокоїв його. Звір відступив.

- Хто ти? – знову спитав дівчину Іван, та вже спокійніше.

- Ти знаєш. Просто не пам’ятаєш.

- То нагадай. – він глянув на дівчину. Та звела на нього свої болотяні очі:

-Я Софія.  – тоді дихнула словом, ніби морозом зимового ранку. - Згадай.

Згадай… згадай… згадай…

Як тільки мовила вона ці слова, в голові Сірка вибухнула величезна вогняна куля, розпеченою лавою пройшовшись по найтемнішим закуткам його тіла.

- Болить. – простогнав він у напівсвідомості, намагаючись ухопитися за стіну, аби не впасти.

- Так, болить, козаче, болить. Бо прийшов ти сюди не з власної волі. Бо це я покликала тебе. Сюди. У цю пастку. Щоб знав ти як продавати свою душу та знання тим, хто хоче знищити мій народ. Я покликала тебе, не відаючи про твою силу. Не відаючи хто ти є для мене. Думала, ти звичайний найманець. У лиху годину прикликала, сподіваючись, що всі ви тут поляжете, а слава ваша згине разом із вашими тілами у морських глибинах.

Вона піднялася та глянула на Сірка, щось прошепотівши. Відчув він враз, як тіло його втрачає людську подобу, як розум його відбирає той, кого приборкував він усе своє життя.

- Біжи. – дихнула дівчина на нього морозом зимового ранку.

І він побіг. Важко дихаючи, відбиваючись від землі усіма чотирма величезними лапами. Очі горіли вогнем звіра, а пам'ять людська майже розтанула у мороці кровожерливих бажань та інстинктивних потягів. Ще мить і він дістанеться верхньої палуби, вискочить перед ошалілими козаками та гвардійцями. Лиш мить…

Раптом щось змінилось у ньому, тіло змінилось, розум змінився. Сірко різко упав на дерев’яні сходи, що вели на верхню палубу. Упав, важко дихаючи, боляче забивши плече. Він переміг. Переміг того, хто усі ці роки керував ним, намагався здобути контроль над його тілом та розумом. В голові громовицею звучали слова старого Кріра: «…той, хто вступив у водоверть цього життя, повинен бути готовим і до тілесних страждань, і до немічності душі, і до підступів людей, і до нападів ворогів…». Крір… Крір… дякую…Ти й після смерті своєї не полишаєш мене у скрутну хвилину…

Не встиг Сірко оговтатись та повернутись в каюту до незнайомки, як зверху почулося важке тупотіння десятків ніг – то гвардійці спускалися до темного трюму, у той час як козаки, обступивши Мардика, який стояв біля стерна, слідкували як він подає сигнали вартовим сторожової вежі аби їх пропустили до Дюнкерка. Гвардійці короля спішно спустилися у трюм, забивши своїми тілами весь простір, прохід та, навіть, сходи. Вони сиділи на бочках та на підлозі, боячись навіть дихати, аби не видати свою присутність на іспанському галеоні.

Неспокійна то була година, наповнена напругою та тугим очікуванням, що тяглося, мов та смола з дерева. Неспокійна та тривожна, оповита хвилюваннями та першими променями сонця, що ковзали по спокійній морській гладі неширокої затоки Фюрн, з правого боку якої височіла сторожова вежа – пропуск до Дюнкерку. Дозорці на вежі спокійним поглядом проводжали іспанську флотилію, з кораблів якої до них привітно махали перевдягнені козаки. Мардик просигналив пароль, з вежі замиготіли у відповідь.

- Дорога відкрита. – пробурмотів адмірал.

Іван тим часом, важко дихаючи, сидів у каюті зеленоокої відьми. У тому, що дівчина має надприродній дар у нього більше не було сумнівів.

- Що ти зі мною зробила? – прохрипів він, споглядаючи на величезний синець, що поволі розповзався лівим плечем. Добряче ж його трусонуло.

- Тепер ми квити. – дівчина знову усміхнулась, приклавши тонку руку до своєї голови. – Велика дяка Небу, що маєш таку силу. – вона вказала на його плече.

Сірко скривився від болю:

- Моя сила не мішає мені відчувати біль.

- Моя також. – відрізала дівчина і додала зі смішком. – То що – згадав?

Згадав. Звісно, він згадав. Саме ця жінка приходила до нього у снах, як тільки він ступив на берег Франції. більше того, Іван був тепер упевен, що не м'ясо стало причиною його обернення в казармі Булоні. Цією причиною була ця зеленоока відьма.

- Тобі пощастило, що ми не в Україні. Інакше б ти давно була б на палі. – зло мовив до неї Сірко.

- Може, ще пощастить. – дівчина раптом голосно розсміялася своїм приємним мелодійним сміхом.

Іван нічого не відповів. Оговтавшись, він поволі піднявся та рушив з каюти, замкнувши двері на ключ. Треба прослідкувати, щоб, окрім нього, до цієї дівки ніхто не заходив. Хто зна, що іще всередині вона приховує, і яку ману може навести на його побратимів. От же ж ускочив у халепу.

Думки його перервав гучний тупіт сходами. З палуби визирнула голова Петра Тура:

- Командире, ми таки оминули цю бісову вежу. Що робити з Мардиком?

- Замкніть його. – розпорядився Сірко, в голові вже повністю прояснилось. – Готуйтесь до штурму. А туди – він махнув у бік каюти дівчини. – Ніхто, крім мене, хай не заходить. Під страхом смерті.

Голова Тура хутко зникла. Сірку перечити ніхто не наважувався. Іван тим часом піднявся на палубу разом з гвардійцями, що стовпилися біля бочок і якогось мотлоху у темному трюмі. Там уже вигравало вранішнє сонце, ковзаючи теплими променями по зеленому березі, що бовванів удалині, по хвилях, що пінилися за бортом, по фрегатам, що йшли позаду та звіряли курс по їхньому кораблі.

Вони пливли вперед, купаючись у затишних променях сонця. Ця битва була виграна. Далі їх чекав омріяний Дюнкерк, на якого сунула не лише козацька флотилія на іспанських кораблях, а й козаки з французьких кораблів та армія самого Конде.