Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 12

Ранок не задався: знову надокучливий дощ, але цього разу — як з відра. Добре, що вчора встигли оглянути місто.

— Поїхали, Томас чекає на нас, — скомандував Ярик.

Наш провідник виявився рудобородим велетнем з широкими плечима та здоровенними ручиськами. Навіть Ярик губився на його фоні. Поки хлопці обговорювали всі тонкощі подорожі, я зависла в вікні, потягуючи ароматне лате. А дощ усе не припинявся: краплі струмками стікали по стінах будинку навпроти кав’ярні й збирались у заглибленні посеред дороги. Все ж таки в такій дощовій погоді є крапля романтики. Зараз би сидіти вдома на дивані, загорнувшись у пухнастий плед, дивитись серіальчик або читати гарну книжку. Хоча здебільшого дощ навіває на мене тугу й вводить у сонний стан. Здається, що на плечі лягає втома, накопичена за прожиті роки, і просто необхідно терміново поспати. Працездатність у такі моменти падає до нуля.

— Ліє!
— А? Що?

Ярик вирвав мене з філософських роздумів і повернув у реальність.

— Ми сьогодні вирушаємо.
— Пробач, замислилась. Звісно, як скажеш.

Першим пунктом нашого маршруту було плато Прекестулен, або як у народі — Кафедра проповідника. Але шлях до нього неблизький: спочатку дістатися міста Ставангер, потім водним транспортом — точніше паромом — через Люсе-фіорд до початку стежки на заповітне плато.

Отже, Ставангер — невелике містечко, одна з головних пам’яток якого — кафедральний собор святої Трійці в центрі. Саме тут ми взяли в оренду машину і доїхали до порому.

Люсе-фіорд (норв. «світлий фіорд») — дивовижне природне утворення. Протягом сорока двох кілометрів нас зустрічали прямовисні скелі, буйна рослинність, водоспади й, звісно, бірюзова вода. Як би там не було, я вчасно підхопила свою щелепу. Від цього видовища перехоплювало подих. Прозора вода, крізь яку місцями можна було побачити глибоководні скелі. Береги фіорда — суцільні прямовисні скелі. Гірські струмки, що скрізь спадали по схилах, фарбували камінь у темно-сірий колір. Усього кілька годин ходу від Бергена, а погода кардинально інша: дощ змінило палюче сонце, яке, відбиваючись від води, трохи припікало щоки. Так і засмагнути недовго.

Я стояла біля борту порома й милувалась краєвидом. Томас і Марк пішли досліджувати пором у пошуках чогось їстівного — от же обжери. А ми з Яриком лишились наодинці.

— Тут дуже красиво, — взявши його за руку, я притулилась ближче.
Ярик мило усміхнувся й обійняв мене. Поруч із ним я відчувала тепло й захист. Так, попри те, що я доросла дівчина, мені конче потрібна опора. Вже набридла постійна відповідальність — хочеться простого жіночого щастя. «Хоч на край світу, аби він був поруч», — навіть моя вересклива внутрішня подруга погоджувалась на сто відсотків.

Від його обіймів я замуркотіла, як киця, а він поцілував. Спершу — м’яко й ніжно, але з кожним подихом пристрасть розгоралася дедалі сильніше. Обійми міцнішали, серце шалено калатало, а на щоках заграв зрадницький рум’янець. Все ж я не звикла проявляти емоції на публіці, а вже так захоплено цілуватись — і поготів. Але то все потім, а зараз нас ніщо не могло зупинити.

— Кхе-кхе...

І як ви думаєте, чия нахабна пика втрутилась у такий особливий момент? Ні, не Марк. Томас! Ще один кайфолом у нашій компанії.

— Зніміть собі каюту, чи що, якщо дуже треба.

І жодної емоції на обличчі. Точно — камінь. Від цього я відсторонилася від Ярика й винувато опустила очі, як школярка, яку впіймали на курінні на перерві. Ой, не в мої роки так реагувати на чужу думку, але що вдієш — такий дурний характер.

— Та ну тебе, Томасе, — Ярик поплескав друга по плечу, — хіба можна відірватися від такої красуні?

Він багатозначно підморгнув, а мені стало ніяково. От капосник! Підлив масла у вогонь.

— Нас чекає серйозний перехід, і якщо хочете вижити — будьте уважні, уважні.
Він розвернувся й пішов, залишивши мене стояти в ступорі. Що?! У сенсі вижити?

— Та він жартує, — Ярик трохи заспокоїв мене, або мені тільки так здалося…

Ярик

Клятий Томас! Його принциповість вбила Лію наповал. Я ж попереджав його, що вона про нас геть нічого не знає, а мета нашої подорожі для неї досі залишається загадкою. Згодом, щоправда, довелося вигадати дурнувате виправдання у вигляді "ділового походу", але я був настільки втомлений, що голова працювала жахливо. Неприємно її обманювати, але по-іншому поки ніяк. Та й брати її з собою я не хотів: похід справді складний і надзвичайно небезпечний, але залишати її без нагляду я не наважився. Піддався дурному інстинкту — захисту своєї зграї. Це мене й погубить. Я дедалі частіше ловлю себе на думці, що не уявляю життя без Лії. А після ночі, проведеної разом, це почуття ще більше посилилось і тепер пульсувало в моїх венах, змушуючи мене робити речі, зовсім мені не властиві. Але треба тримати себе в руках!

Хто тут самець?
Я — самець!

На цій позитивній ноті я повернувся до думок про майбутній похід. Гірські стежки, підйом по прямовисній скелі — це лише частина того, що належить пройти на цьому відрізку шляху. А що чекає далі — я й думати боявся. Але спорядження вже на плечах, і, приставши до берега, ми розпочали нашу пригоду.

Давно я не бував у горах, а в норвезьких — узагалі ніколи. Надто вже не люблю місцевий контингент: туссери, ульдри, гірські велетні (йотули), гірські велетні (різери), духи — це лише невелика частина підземного народу, що мешкає в цих місцях. Є особливо капосні, є надзвичайно небезпечні, але коли знаєш, як їх задобрити або до кого краще взагалі не пхатися, — стає не так туго. Томас — із вервульфів. Великий рудий вовк, що трапився мені якось на полюванні в Альпах, став мені справжнім другом. У нього був суворий північний норов і хватка, як у предків — вікінгів, але в душі він був м’який і пухнастий. Томас із тих, хто не залишить у біді й протягне руку допомоги, але він помішаний на правилах і зациклений на порядку, що часто з ним зле жартувало. Коли я вперше побачив його у вовчій шкурі, мені стало не по собі — що вже казати про подорожніх, які випадково натрапили на нього в місцевих лісах. Томас був не в захваті від того, що Лія залишається в невіданні, і мені здається, що він іще підсуне нам кілька підстав. Але провідник із нього чудовий: знає всі легенди не з чуток, а головне — прекрасно орієнтується на місцевості, тож вибору не було. За його ж наказом ми запасли кілька рушниць, а до них сталеві й срібні кулі. Сподіваюся, цього буде досить, а якщо ні — зуби нам у поміч.