Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

У цей момент щось змінюється між ними, ліс, здається, затримує подих разом із ними. Гудіння духів стає голоснішим, інтенсивнішим, наче і вони чекають — чекають, коли щось лопне, коли рівновага буде порушена.

Напруга відчувається на дотик, ліс відчуває свій пульс, синхронізований з їхнім. Вони не самі в цей момент — духи втрачених чарівників, які охороняють це прокляте місце вже століттями, усвідомлюють їхню присутність. І ліс, здається, пульсує від усієї цієї ваги.

Погляд Доріана на мить коливається, його губи стискаються в тонку лінію. Обов'язок перед батьком, обов'язок перед королівством тяжко лягає на нього. Його рука тремтить біля меча, символу його становища принца, але він не тягнеться за ним. Ще ні.

Натомість його голос тріскає, видаючи конфлікт, від якого йому не втекти, — Я прийшов, тому що мій батько наказав мені забрати тебе назад. Він боїться того, чим ти є… чим ти можеш стати.

Серце Ліри стискається від його слів, від нагадування, що, незалежно від того, що вони ділять у цей момент, вона все ще є загрозою. Королівство бачить її як зброю, яку потрібно контролювати, використовувати або знищити.

Вона робить крок до нього, її голос тепер м'якший, хоча злегка з гіркотою, — А ти? Ти теж боїшся мене? — Її очі шукають його, бажаючи знайти відповіді.

Щелепа Доріана стискається, і на мить він не відповідає. Але його мовчання говорить більше, ніж будь-яке слово. Він боїться її. Не лише магії, яку вона носить, а й того, що вона з нею робить.

— Я боюся того, чим ти можеш стати, — тихо зізнається він, його голос сповнений смутку.

Але, коли він говорить, правда його слів переслідує його. Це не лише магія. Це зв'язок між ними, щось невисловлене, але незаперечне.

І для Ліри вага його зізнання тисне їй на груди, важка та задушлива.

Повітря між ними знову змінюється, магія навколо них згущується. Духи зрушуються — їхні голоси тихі, нечіткі шепоти, ніби невидимий вітерець, що пробігає крізь листя. Гудіння стає голоснішим, наче сам ліс живе, слухає, чекає.

Шепоти піднімаються в хорові, слова незрозумілі, але ясні у своєму намірі. Вони знають, що це за момент. Вони знають небезпеку. Вони знають силу, що пульсує між ними, що зводить їх разом через силу, яку жоден з них не може заперечити.

— Ти - остання, — шепіт, що мучив Ліру раніше, повертається, лунаючи в просторі, немов духи самі нагадують їй. Вона — остання.

Повітря тріщить від магії. Це вже не тільки ліс навколо них. Це вони, зв'язані їхнім спільним призначенням, прокляттям, що тече в їхніх венах.

Ліра робить крок назад, серце й надалі калатає, а вага їхніх слів тисне на її груди. Вони прив'язані до цієї сили, до цього місця, один до одного — і жоден з них не може втекти. Істина, яку вони довго уникали, нарешті наздогнала їх.

Доріан спостерігає за нею, його вираз — суміш конфлікту та бажання, розірваний між обов'язком, від якого він не може втекти, і тягою до неї, яку він не може заперечити.

Ліс гудить голосніше, духи шепочуть неминуче правду — цей момент змінить усе.