Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Роан проводив дівчину до її готелю, коли на дворі вже був пізній вечір. До його готелю треба було йти цілий два квартали. Але про це він зовсім не думав.

Було вже темно. Десь там, високо в небі горіли тисячі маленьких і великих зірок, причаровуючи людське око своєю красою і холодом. На вулицях світилися ліхтарі. Місто освічу лося багатьма рекламними вивісками. Тротуарами ходили сюди-туди люди.

Роан і Ален йшли дуже повільно. Вони наче насолоджувалися кожною миттю зустрічі. Так, наче це була їхня остання зустріч перед розлукою. Або перша після багатьох днів. Вони йшли, наче юні закохані, котрі піддаються чарам ночі.

Роан всидливо кидав поглядом довкола і обережно дивився на дівчину. Він не знав що сказати. Він просто мовчав. Мовчала і Ален. Її лице не виражало жодного незадоволення. Воно було спокійним. Але про що вона в цей момент думала? Догадатися було не можливо.

– Дивився, Роане! – сказала дівчина і показала пальцем в небо. – Зірки падають. Встигни загадати бажання.

– І що, воно збудеться? – усміхнувся Роан. – Ти в таке віриш?

– Звісно вірю! Це ж таємнича магія ночі. А вона завжди збувається, якщо це вірити. Але вона працює якщо тільки якщо бажання пов’язані з коханням.

– Тобто, якщо людина загадає бажання аби виграти гроші – то це не спрацює?

– Який ти матеріаліст! Аж навіть дивно. Зовні ти таким виглядаєш романтиком. А насправді?

Роан замовк. Він боявся видати себе. Сказати, що все не так. Що він вірить в це. А ще більше боявся признатися в тім, що в цю хвилину він загадав своє бажання.

– Ален, чи могли б ми завтра побачитися з тобою?

Дівчина дещо здивовано поглянула на чоловіка. Напевно, вона не очікувала такого. А потім відповіла.

– Напевно. Якщо хочеш, то ось тобі мій номер. – і вона написала йому свій номер. – Якщо ти, звісно, не забудеш мене до завтра.

Це був докір? Питання закоханої жінки? Чи дружній жарт? Але Роана це зачепило. І причому дуже сильно. Це виглядало так, наче його обвинувачують в зраді.

– Тоді давай завтра, після обіду, добре? – спитав він.

– Добре. Я можу і після обіду. А до обіду хто в тебе буде? – і дівчина розсміялася.

– Дідусь маразм! – буркнув Роан.