Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

– Ну от, кінець нашої подорожі! – сказала дівчина, показуючи на готель – Добре. Все, па-па.

І вона зібрала уже йти як раптом Роан, наче в якомусь пориві, окликнув її.

– Ален, зачекай!

Він підійшов до неї і обняв.

– Дякую тобі!

Це єдине слово, яке він зміг витиснути з себе в той момент. Але воно було настільки щирим, як ніколи раніше. Він був правді вдячний. Просто не міг виразити свої почуття. Так, це не писати. Там він міг виражати все. Але не тут. І не зараз. Ось вона – його сором’язливість, його страх, його самотність.

І в цю ж мить він, наче пробудився зі сну – а що ж вона подумає по нього. І цей страх змусив його відпустити здивовану дівчину, не сказавши більше ні слова.

Він постояв ще кілька хвилин, аж поки Ален не увійшла до будівлі а потім обернувся і пішов геть. Але цей вечір був для нього особливим. Вперше в житті він спілкувався з жінкою, котра дивилася на нього як на чоловіка.

Всю дорогу до свого готелю Роан думав про неї, про дівчину. Він не міг зрозуміти, що саме його зачепило в ній. Він ніяк не міг зрозуміти, що в ній такого, чого не має в його законної дружини, в його друзях, в колегах по роботі. Щось таке скрите. Але в той же самий час так потрібне. Але що саме?

З одного боку: Роан картав себе за це все. «Старий дурень! Та ж вона тобі годиться бути дочкою! Що ж ти собі придумав! Та ж потім самим лише скандалом не відбудешся!і воно тобі треба?! Що буде потім!?»

А з іншого боку: його наче хтось підтримував, нашіптуючи: «зате вона вміє слухати і чути. Вона вміє жартувати. Вона все нормально сприймає. Вона вміє дарувати тепло, любов, надію. Адже, це вона заставила тебе сьогодні бути щасливим. А пригадай-но собі, коли ти ще був таким щасливим, як нині! Таким спокійним! Пригадай, коли ти був спокійним востаннє! Пригадай, коли ти проводив так свій час зі своєю законною дружиною! Пригадай, коли ти міг розслабитися і при цьому відчувати себе так, як ти відучував себе сьогодні! Ану чи зможеш!».