Читати книгу - "Ловець снів"

— У Салемі, — продовжив Генрі, — істерика старих і дівчат з’єдналась, і, вуаля, маємо процес салемських відьом.

— Я дивився цей фільм із Джонсі, — покивав Піт. — Там грав Вінсент Прайс. Я від страху мало в штани не наклав.

— Не сумніваюсь, — сказав Генрі й розсміявся. На секунду в нього виникла божевільна думка, що Піт мав на увазі «Суворе випробування». — А коли істеричним ідеям найбільше вірять? Ясна річ, коли урожай зібраний і настає погана погода. Це саме час для страшних розповідей і всіляких злочинів. У Венатчі, штат Вашингтон, це поклоніння дияволу та ритуальні вбивства дітей у лісах. У Салемі — відьми. А на Джефферсон-тракт, де стоїть єдина у своєму роді крамниця Ґосселіна, це дивні вогні в небі, зниклі мисливці й армійські маневри. Не кажучи вже про оте дивне червоне на деревах.

— Не знаю щодо вертольотів і військових, але ці вогні бачило стільки народу, що вистачило б на загальноміські збори. Мені старий Ґосселін розповів, поки ти консерви купував. До того ж люди в Кінео дійсно зникають. Це вже не істерія.

— Чотири побіжні зауваження, — сказав Генрі. — По-перше, на Джефферсон-тракт не може бути загальноміських зборів, бо там немає жодного міста, навіть Кінео — це всього лише селище з власною назвою. По-друге, це зібрання проходитиме навколо печі старого Ґосселіна і половина присутніх питимуть м’ятний шнапс або каву з бренді.

Піт хмикнув.

— По-третє, чим іще їм займатися? І по-четверте — це стосується мисливців, — вони, ймовірно, просто втомилися від усього цього й повернулися додому або ж повпивались і вирішили спробувати щастя в індіанському казино в Каррабассетті.

— Гадаєш? — пригнічено промовив Піт, і Генрі раптом відчув приплив симпатії до нього. Він поплескав Піта по коліну. — Та не бійся, — заспокійливим тоном промовив він. — У світі ще повно різних дивовиж.

Якби у світі дійсно було повно дивовиж, Генрі б так не поспішав його покинути, але коли психіатр щось і вміє робити досконало (крім виписування рецептів на прозак, паксил і амбієн), то це брехати.

— Коли одночасно зникають четверо мисливців, це, на мою думку, доволі дивно.

— Анітрохи, — розсміявся Генрі. — Якби зник один, це було б дивно. Двоє — дивно. Але четверо? Вони разом кудись звалили, повір моєму слову.

— Скільки ще до «Діри в стіні», Генрі? — це в перекладі означало: «Чи я встигну випити ще пива?»

У Ґосселіна Генрі обнулив лічильник пробігу «скаута», стара звичка, ще з тих часів, коли він працював у Массачусетській лікарні, де платили по дванадцять центів за милю під час виїздів до всіляких старих психопатів. Відстань від крамниці Ґосселіна до «Діри в стіні» запам’ятати було легко — 22,2 милі[30]. На одометрі зараз було 12,7, що означало…

— Обережно! — закричав Піт, і Генрі знову кинув погляд на лобове скло.

«Скаут» щойно в’їхав по крутому схилу на підвищення, поросле деревами. Сніг тут валив густіше, ніж деінде, але Генрі з увімкненим дальнім світлом фар чітко побачив людину, яка сиділа прямо на дорозі, футів за сто[31] попереду, людину в теплій куртці, помаранчевому жилеті, який за спиною маяв на дедалі дужчому вітрі, мов плащ Супермена, і в хутряній шапці-вушанці. До шапки цієї були прикріплені помаранчеві стрічки, і вони теж майоріли, що Генрі нагадало прапорці, які іноді вішають над місцем, де продають старі автівки. Тип сидів посеред дороги, ніби індіанець, який збирається викурити люльку миру, і навіть не поворухнувся, коли в нього вдарило світло фар. Генрі встиг помітити очі, широко розплющені, але нерухомі, абсолютно нерухомі, яскраві й порожні, і подумав: «Так виглядали б мої очі, якби я за собою не стежив так ретельно».

Зупинитися вони не встигли б, та ще й при такому снігу. Генрі вивернув кермо праворуч і відчув поштовх — це «скаут» знову вискочив із колій. Іще раз помітивши біле застигле обличчя, він устиг подумати: «Дідько, та це жінка!»

Щойно «скаут» вискочив із колій, його відразу ж занесло. Цього разу Генрі повернув кермо проти ходу, навмисне грузнучи колесами в снігу, оскільки розумів, навіть не замислюючись (часу подумати все одно не було), що це єдиний шанс для тієї, яка сидить на дорозі. Та й той мізерний.

Піт закричав, і краєм ока Генрі побачив, як друг скинув руки перед обличчям, наче захищаючись від удару. «Скаут» спробував іти боком уперед, і тепер Генрі крутнув кермо назад, намагаючись керувати ковзанням машини, щоб її задня частина не розтрощила обличчя тієї на дорозі. Кермо з запаморочливою, масляною легкістю повернулося в його затягнутих у рукавички руках. Секунди три «скаут» у хмарах снігу мчав під кутом сорок п’ять градусів униз по заваленій снігом Просіці, почасти через маневри Генрі Девліна, почасти через буревій; фари ковзнули двома світлими плямами по обліплених снігом соснах ліворуч від дороги. Три секунди — зовсім небагато, але Генрі ці три секунди здалися вічністю. Він побачив, як повз пропливла фігура, ніби це вона їхала, а не вони, хоча вона так і не поворухнулася, навіть коли іржавий край бампера «скаута» прокреслив засніжене повітря за якийсь дюйм від її обличчя.

«Пронесло! — зрадів Генрі. — Пронесло, стерво ти отака!» Потім остання нитка, що тримала машину під владою водія, обірвалась, і «скаут» розвернуло боком. Їх затрусило, коли колеса знову знайшли колії, тільки цього разу опинилися поперек. Машина все ще намагалася розвернутись, стати задом наперед — «Голову в хвіст!», як вони кпили один з одного в школі під час шикування, — а потім із жахливим глухим стуком натрапила на невидимий під снігом камінь або, можливо, невелике повалене дерево і перекинулася, спочатку на пасажирський бік, вікна на якому одразу ж розсипалися міріадами блискучих уламків, а потім на дах. Ремінь безпеки луснув, Генрі упав лівим плечем на стелю, втрапивши яйцями прямо на кермо, від чого тіло тієї ж миті зайшлося свинцевим болем. Ручка керування поворотниками зламалась об стегно, і він одразу відчув, як кров ринула, просякаючи джинси. Кларет , як колись давно називав її один радіоведучий, який коментував боксерський поєдинок. «Стережіться, хлопці, бо кларет пирснув». Піт чи то верещав, чи то волав, чи то все зразу.

Кілька секунд мотор перевернутого «скаута» працював, потім