Читати книгу - "Ловець снів"

2

Генрі багато разів розмовляв із Джонсі про нещасний випадок (точніше, слухав; найкраща терапія — це вміння активно слухати) і знав, що спогадів про саме зіткнення з машиною в нього не збереглося. Наскільки міг судити Генрі, після кульбіту «скаута» сам він не знепритомнів і ланцюжок його спогадів не перервався. Він пам’ятав, як намацував рукою застібку ременя безпеки, щоб повністю звільнитися від цієї чортівні, поки Піт ревів, що в нього зламана нога, його довбана нога. Він пам’ятав ритмічне «рип-бум, рип-бум» двірників і світло фар, які тепер дивилися вгору, а не вниз. Він знайшов застібку ременя безпеки, загубив її, знайшов знов і розстебнув. Еластична стрічка відпустила його, і він незграбно плюхнувся на стелю, розбивши пластиковий плафон лампи.

Став мацати рукою, знайшов ручку дверцят, але не зміг її зрушити.

— Нога! Блядь, моя нога !

— Заткнись ти про свою ногу! — гаркнув Генрі. — З твоєю ногою все гаразд.

Можна подумати, він щось знав. Він знову знайшов дверну ручку, смикнув, і нічого не сталося. Тоді Генрі зрозумів, у чому річ: він лежав догори ногами і смикав не в той бік. Він узявся по-іншому, оголена лампа на стелі різко вдарила в очі гарячим світлом, а двері з клацанням прочинилися. Він штовхнув дверцята тильним боком долоні, впевнений, що вони не відчиняться — рама, найімовірніше, погнулась — і якщо відчиняться, то дюймів на шість у найкращому разі.

Але дверцята рипнули, подались, і в обличчя раптово вдарив порив холодного вітру зі снігом. Він наліг плечем на двері, натиснув сильніше і, тільки коли ноги відчепилися від кермової колонки, зрозумів, що практично підвішений у повітрі. Зробивши щось на зразок сальто, він раптом побачив прямо перед собою, зовсім близько, свою закривавлену джинсову ширіньку, так ніби вирішив спробувати поцілувати власні сповнені болю яйця, щоб заспокоїти їх. Діафрагма стиснулась, і стало важко дихати.

— Генрі, допоможи! Я застряг. Чорт, застряг!

— Хвилину, — власний голос, здавлений, різкий, видався йому чужим. Тепер він зміг роздивитися верхню частину лівої штанини, темну від крові. Вітер серед сосен гудів так, немов Господь вирішив увімкнути свій «Електролюкс».

Генрі схопився за стійку дверей, радіючи, що не зняв рукавичок, коли вів машину, і зробив неймовірний ривок — йому треба було вибратися звідси, вирівняти діафрагму, щоб почати дихати.

Якусь мить нічого не відбувалось, а потім Генрі вилетів з машини, як корок із пляшки. Хвилину він лежав там, де впав, важко дихаючи і дивлячись угору на те, як сніг сіється дрібною сіттю. Тоді в небі не було нічого дивного, він міг би присягнути в суді на цілому стосі Біблій. Звичайні сірі череваті хмари і психоделічне кружляння сніжинок.

Піт як заведений вигукував його ім’я з дедалі більшою панікою.

Генрі перекотився на бік, став на коліна і, коли зрозумів, що обійшлося, невпевнено піднявся на повний зріст. Так він постояв трохи, погойдуючись на вітрі й чекаючи, коли закривавлена нога підломиться і знову кине його в сніг. Цього не сталося, і він, кульгаючи, пішов навколо перекинутого «скаута» подивитися, чим можна допомогти Пітові. Між іншим кинув погляд на жінку, через яку сталося все це паскудство. Вона так само сиділа, схрестивши ноги, посеред дороги, на стегнах і на переді її куртки намерзнув сніг, жилет маяв і лопотів на вітрі, як і стрічки на шапці. Вона не озирнулася, щоб подивитися на них, а дивилася прямо вперед, у напрямку крамниці Ґосселіна, у тій самій позі, в якій вони побачили її, коли їхали схилом. Широкий кривий слід від протектора проходив по снігу за кількадесят сантиметрів від її підігнутої лівої ноги, і Генрі, хоч убий, не розумів, як йому вдалося її не зачепити.

— Генрі! Генрі, допоможи!

Він поспішив далі і, ковзаючи ногами по свіжому снігу, вийшов до пасажирського боку. Дверцята Піта заклинило, але, коли Генрі став на коліна і смикнув їх обома руками, ті наполовину відчинилися. Він узявся за плече Піта і смикнув. Нічого.

— Розстебни ремінь, Піте.

Піт почав нишпорити руками, але застібки ременя не знайшов, хоча вона була прямо перед ним. Повільними, обережними рухами, не відчуваючи ані найменшого нетерпіння (напевне, він перебував у шоковому стані), Генрі розстебнув ремінь безпеки, і Піт гепнувся на стелю, підігнувши голову набік. Від несподіванки й болю він скрикнув, а потім, борсаючись, узявся видиратися через відчинені наполовину дверцята. Генрі підхопив його під пахви й потягнув на себе. Обидва повалилися на сніг, і Генрі раптом охопило dйjа vu , і таке сильне й несподіване, що він навіть подумав, чи не відключився. Хіба в дитинстві вони не дуріли так само? Звичайно, дуріли. Наприклад, того дня, коли вчили Даддітса робити снігових янголів. Раптом хтось зареготав, змусивши Генрі смикнутися від несподіванки. Потім він зрозумів, що сміється сам.

Піт сів, невдоволено виблискуючи ошалілими очима.

— Що ти ржеш? Цей недоумок нас мало на той світ не відправив. Задушу сучого сина.

— Не сина, а саму суку, — сказав Генрі. Він розсміявся ще голосніше і подумав, що Піт, напевно, не розчув, тим більше при такому вітрі, але йому було все одно. Нечасто він почувався так чудово.

Піт підвівся на ноги, так само невпевнено, як тільки-но Генрі, і той уже хотів був сказати щось розумне, наприклад що Піт зовсім непогано рухається для людини з поламаною ногою, але не встиг, — Піт зі стогоном повалився назад на сніг. Генрі підійшов, обмацав витягнуту вперед ногу Піта. Нічого незвичайного не намацав, але хіба можна що-небудь визначити крізь такий шар одягу?

— Ні, все ж таки не зламана, — промовив Піт, хоч і задихався від болю. — Здається, меніск защемив, як того разу, коли у футбол грав. Де вона? Ти впевнений, що це баба?

— Так.

Піт піднявся й пострибав навколо передньої частини машини, тримаючись за коліно. Ціла фара все ще яскраво світила в сніг.

— Ну, якщо вона не виявиться сліпою або калікою, я не знаю, що з нею зроблю, — гарячкував Піт. — Я їй дам такого пенделя, що вона буде летіти до самого Ґосселіна.

Генрі знову розсміявся. Просто йому уявилося, як Піт, що скаче на одній нозі, даватиме їй пенделя . Кордебалет.

— Пітере, не ображай її! — крикнув він, підозрюючи, що