Читати книгу - "Смарагд"

— Так точно, — відповідав солдат, мов заведений автомат.

Капітан на те лише посміхнувся і знову запитав, але вже по-іншому:

— Ну, а як щодо служби — є бажання служити?

Данило зрозумів, про що той запитує, його блакитні очі відверто глянули у стомлене обличчя офіцера.

— Я не підведу, товаришу капітане, — відповів твердо і з почуттям власної гідності.

На цьому розмова із замполітом закінчилася, і той викликав старшину роти, який забрав Данила в підрозділ, але спочатку відвів у баню. І коли Дань обливав себе водою, відчув, що немає у світі більшого щастя, ніж оця солдатська баня. Опісля почувався, мов заново народився. Старшина видав чисту постільну білизну, завів Данила в роту, показав на ліжко, на якому лежали матрац, ковдра і подушка. Після пересилки вони здавалися царською розкішшю.

Увечері двадцять п’ять чоловік зацікавлено дивилися на Данила. Серед солдатів половина була українців, а то росіяни й білоруси, і вони розчаровано перезиралися між собою, хоча вголос ніхто нічого не говорив. Він теж не намагався щось пояснювати. Вперше за багато днів після відбою з насолодою ліг у чисте ліжко і за мить заснув.

Насичене життя, здавалося, підганяло день за днем. Підйом — і він біг на зарядку. Почувався упевнено на перекладині й бачив, як заздрісно хлопці позирали у його бік, коли він без особливих зусиль прокручувався дванадцять разів. Першого ж ранку до нього підійшов прапорщик і привітно поплескав по плечу: «Молодець, земляче». Далі — санчастина, де старший лейтенант медичної служби Коробко трохи по-цивільному давав розпорядження. І хоча тут працювала медсестра, худорлява молода жінка, Данило перев’язував солдатам розбиті під час ремонту техніки пальці, промивав шлунки, міряв температуру.

Одного разу неподалік від частини розташувалася батарея із самохідними артилерійськими установками. Дань почув, як лайнувся лейтенант, як у модулі, пристосованому під санчастину, швидко зачиняли вікна. Побачив, як із кількох стволів рвонуло полум’я — батарея стріляла по горах за Баграмом.

— От чорт, — лайнувся він і не почув себе.

— Відкрий рота! — крикнула медсестра.

Він широко відкрив рота, і наступна черга артилерійських ударів не була такою дошкульною.

Йому здалося, що у напрямку артилерійського вогню уже немає ні гір, ні виноградників — немає нічого. Та, коли дим розвіявся і пилюга осіла, гори з великими сніговими шапками стояли непорушно, як і раніше.

Кожного ранку в присутності старшини Данило оглядав свій взвод — чимало солдатів «підсіли» на наркотики. У перший же день побачив свіжі сліди від голок у двох хлопців, разом із ним побачив те й старшина, якого за очі називали «Татомама», хоча голос старшини завжди звучав суворо й обличчя ніколи не посміхалося. Татомама уважно глянув на сліди від голок, потім на Данила.

— Так точно, товаришу старшина, — відповів йому Данило на запитання, чи свіжі ранки.

Кололися в основному ті, хто прослужив найдовше.

Увечері перед відбоєм почувався самотньо. Уже всіх знав на ім’я, хто звідки родом і скільки прослужив, та друга ще не мав. Одного разу, нудьгуючи, попросив у молодшого сержанта Андрія Кравченка гітару, яка весь час висіла у того над ліжком і ніхто не брав її до рук.

— Візьми, — трохи дивно промовив сержант, — вона не моя, — і подав гітару.

Усі, хто був у казармі, затихли й зацікавлено дивилися на Даня. Його пальці деякий час звикали до грифа, до струн. Грав щось навмання, вивчаючи інструмент. Потім неквапно перебирав струни, сумуючи за домівкою, ображався на батька, про щось дорікав Маріуці, маленьким біг із хутора через річку й губився в таємничому затишку лісу. Підвів голову, побачив, що його з усіх боків обступили хлопці, зніяковів і обірвав мелодію.

— Чого ти? — Андрій стояв зовсім близько. — Грай іще.

Данило якусь мить подумав, потім посміхнувся і заграв циганочку.

— О-о! — радісно вигукнув хтось у Даня за плечима. — Те що треба. Ас-са, хлопці, — і ударив долонями нижче колін.

У казармі швидко змінився настрій. Його просили заграти сучасних пісень, він не все умів, та швидко добирав під голоси мелодії. Хлопці співали, танцювали, жартуючи самі з себе. А коли прозвучала команда «Відбій!» — нехотя почали розходитися. Данило простягнув Андрієві гітару, але той махнув рукою:

— Нащо вона мені? Забирай, — і швидко відвернувся.

Наступного ранку Данило уважно оглядав вени на руках солдатів. Побачив свіжий слід від голки у сержанта Кравченка, підвів очі й зустрівся з Андрієвим поглядом. Обличчя в сержанта було бліде, а під очима лежали темні кола, як у людини, що ніч не спала. Старшина лайнувся на Кравченка і чомусь сердито глянув на Данила, ніби той був винуватий.

Відразу після сніданку взвод отримав наказ їхати на стрільбище. У Данила, як і в інших, у кімнаті для зберігання зброї стояв АКМС. Йому видали дві бойові гранати, крім того, він при собі мав іще й санітарну сумку.

Автоматні черги летіли у напрямку гір, та кожен намагався влучити в мішень. У Данила виходило непогано, а кинуті гранати розірвалися далі від останньої позначки. З гір подув «афганець», і вже скоро пилюга лізла в очі, вуха, на зубах тріщав пісок. Хлопці плювалися, лаялись, витираючи рукавами гімнастерок обличчя. Хотілося швидше повернутися у полк і змити цей всепроникний бруд, але навчання тривало, хоча тепер кулі летіли не по мішенях, адже між ними і стрільцями стояла густа жовтувата завіса.

Коли прозвучало: «Перекур», поруч із Данилом присів Андрій Кравченко і дістав цигарки. Це був хлопець невисокого зросту, але широкоплечий, кремезний. На суворому обличчі виділялися глибоко посаджені сірі очі. Сержант завжди говорив мало й нехотя. Данилу не запропонував цигарку — знав, що той не палить.

— Бачив он? — показав на зруйнований кишлак. Данило мовчки кивнув і повернув туди голову. — Вночі звідти душмани обстріляли наших, а на ранок у тому кишлаку не залишилося нікого живого.

Данило здивовано глянув на Андрія.

— Як — нікого живого?

— Не зрозумів? — губи сержанта насмішкувато скривилися. — Після обстрілу наші взяли його штурмом і знищили всіх.

— Всіх? — Данило відчув, що блідне. — Ти там був?

Спочатку сержант глибоко затягнувся цигаркою, потім поволі видихнув дим.

— Був, а що?

Дань мовчав. По руїнах, що залишилися від того штурму, було видно, що у кишлаку жило чимало афганців.

— Не тільки я. — Андрій дивився кудись поперед себе, затягуючись цигарковим димом. Потім кинув недопалок подалі і промовив зі злістю: — Нехай би вся оця земля згоріла ще до нас. Скільки тут хлопців наших… А ти ходиш, слідочки від голок дивишся. Знаєш, які слідочки після Афгана залишаться в кожного отут? — мало