Читати книгу - "Смарагд"

Вони обоє мовчали, поки не прозвучала команда «Шикуйсь!». Але за хвилину дали відбій. Солдати розійшлися й повсідались купками прямо на землю, один біля одного. Андрій знову сів коло Данила й дістав другу цигарку.

— Щось трапилося, — промовив ніби сам до себе. Потім глянув Даню в лице: — Ти на мого друга — Пашку Трубецького — схожий. Ми з ним… Це його гітару я тобі віддав. Пашка ненавидів боягузів, за друга йшов у вогонь і воду. Він і ще двоє хлопців на дембель готувалися, а у взвод новенького підкинули. Сопливе таке, на бетеер боїться залізти. Сюди, на стрільбище, нас привезли, то він кинув автомат і закрився руками. Як із таким іти на завдання? Хлопці трохи випили — тут, аби хотів, завжди можна спирт знайти, взяли того молокососа, поставили до стіни й кілька разів над головою «клацнули» з бетеера, щоб не був таким боягузом. Він і штани обмочив. Хлопці жартуючи, а він, сука, коли ті заговорилися, пробрався у бетеер і всіх трьох на місці уклав. — Андрій затягнувся цигаркою, потім сплюнув на землю. — Кажуть, що його й не судили, тільки в Союз відправили. Пашка — ленінградець, ми тут його Князем дражнили… Я бачу — прапорщик Пустовойт до тебе придивляється — він не буде довго тримати на задвірках.

Хотів іще щось сказати, але в цю хвилину з боку Баграма з’явився АН-24. Деякий час його не було видно, лише чувся монотонний гул двигуна — літак кружляв десь над горами. «Фоторозвідка», — здогадався Данило, коли гул то стихав, то знову наростав із боку гір. І з того ж боку чулися часті глухі постріли. Несподівано всі, хто був на стрільбищі, почали прислухатися — мотор літака заревів, мов поранений звір.

— Підбили, — тихо промовив Андрій, — стингерами дістали, суки.

Солдати напружено дивилися в небо — літак не горів, але за ним тягнувся довгий шлейф диму. За кілька секунд розкрилися три парашути, по яких із гір стріляли з усіх видів зброї. На землі десятки пар очей напружено дивилися на ті куполи, під якими беззахисно висіли живі мішені для душманів. Уже в частині Данило почув, що командир літака разом із другим пілотом не вистрибнули, а розбилися, намагаючись посадити підбиту машину. Але вони встигли передати на землю, звідки їх підбили.

То була звичайна для війни робота: одні літаки, скинувши бомби на визначену ціль, поверталися назад, інші, завантажені, злітали. На схилах гір палали вогнища, які було видно не тільки з літаків, а й усім, хто тієї ночі дивився на цей поєдинок неба і землі, коли небо розтинало землю десятками тонн смертоносної зброї, а земля у відповідь плювалася криваво-червоними язиками ненависті, що виривалися в небо разом зі снарядами, мінами й прокляттями, адже звідти посилали на землю смерть разом із чужинцями і єдинокровні брати-афганці. І літали вони на тих самих радянських літаках, але з іншою символікою, часто поступаючись професіоналізму військових льотчиків і їхній витримці. Одного разу Данило бачив, як під час посадки літак, яким керували афганські льотчики, плигав по злітній смузі, мов переляканий цап, перелетів через сітку і вибухнув за територією аеродрому. Чого хотіла у цій війні країна з її ще феодальним рівнем розвитку, розрізнена й розділена не лише горами? Тут убивали і своїх, і чужих з однаковою жорстокістю. Дань уже знав, як душмани катували полонених радянських військових і як знущалися з поранених і мертвих. Тому останній патрон у бою солдати залишали для себе.

Через кілька тижнів юнак почав звикати до гір, що, здавалося, зовсім затуляли Баграм від іншого світу, до теплої хлорованої води, до санчастини зі стерильною чистотою і запахом ліків. Але не міг звикнути, коли після чергової бойової «роботи» одних солдатів обережно вивантажували з бетеерів і «вертушок», бігом несли до медсанбату, інших поволі клали на землю, а потім відправляли на Батьківщину в «чорних тюльпанах».

Інколи думав про батька, який, напевно, уже знав від Юрка, що він служить в Афганістані, але чи то зовсім збайдужів до синової долі, чи надіявся, що війна зламає непокірного і той озветься першим. Але при самій лише думці про це в його душі піднімався протест.

— Салаго, як ти? — одного разу запитав прапорщик Пустовойт і привітно поплескав по плечу. — Через годину поїдеш зі мною за поштою.

Данило зрадів. Мав при собі трохи кишенькових грошей, то перше, про що подумав, — купити лимонаду й напитися досхочу. При виїзді з Баграма стояли дукони, за прилавками яких торгували чоловіки в афганській військовій формі.

Поштовий вузол був за вісім кілометрів. Микола Іванович знову запитав, чи пишуть. У відповідь Данило ніяково посміхнувся.

— Ясно, — кивнув головою прапорщик. — Нічого, не падай духом. Хоча… А мої бісенята скучають, — несподівано заговорив про себе. — Син уже козак, а донька ще малявка, — і від очей бризнули стрілочки зморшок, які робили обличчя не по-військовому домашнім.

Під’їхали до КПП, бетеер поставили на майданчику, де «паркувалася» прибула техніка. Щойно Данило сплигнув на землю, до нього підбіг афганський хлопчик років десяти, глянув, оцінюючи, і попросив:

— Командир, бакшиш.

— Що він хоче? — обернувся Данило до водія.

— Подарунок, — відповів той. — Ці малі афганці — наче наші циганчата, — глянув на товариша і зніяковів.

— Хлопці, дивіться мені, — попередив обох прапорщик, бо ці дітки й «магнітку» під машину можуть підсунути.

— Командир, бакшиш, — потяг нетерпляче за рукав гімнастерки хлопчик.

Данило знову забрався в машину, взяв банку консервів. Хлопчик зраділо вихопив подарунок і відразу кудись зник. Поки прапорщик ходив у штаб, до бетеера підійшов підліток, посміхнувся і привітався російською мовою. Данило здивувався, а той назвав своє ім’я і запитав, як їх звати й звідки вони. А потім розповів, що мріє про Радянський Союз і біля штабу вивчає російську мову, спілкуючись із військовими.

— Хочу вчитися у Москві, у медінституті. Радянські лікарі хороші. — Говорив російською непогано, радісно посміхався, довірливо дивлячись на обох солдатів.

— А сестра у тебе є? — запитав жартома Данило.

- Є, — швидко відповів хлопчик, — мала і стара.

— Старша, — засміявся Олег і підморгнув Данилові. — Вона, певно, ходить у паранджі?

— Так, старша ходить у паранджі, — зрадів підліток, що вивчив іще одне слово. — А мала… — шукав потрібні слова, щоб щось сказати про меншу сестру, та, мабуть, іще не знав таких слів російською мовою, тому підняв руку на рівні колін, показуючи її вік чи зріст.

— Малявка, — уточнив Данило весело.

— Малявка, — повторив за ним хлопець і засміявся.

Данило теж