Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чорне Сонце 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорне Сонце"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорне Сонце" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 68
Перейти на сторінку:
тоді ще побачив добротні шнурки, зав’язані бантиком, і мені чомусь уявилося, як він засиляє мене у вічка замість шнурка. Параноя, звичайно, але я покликав його ще подивитися нашу роздягальню, завів туди, де нас ніхто не бачив, і лівицею зацідив по його довгобразій фізіономії.

Він відкинувся на стіну, та мені здалося, що навіть не здивувався, тільки погладив свою праву щоку, наче в нього свербіла щетина.

Мені сподобалося, як він стоїчно прийняв удар, і взагалі тепер цей чувак мав куди серйозніший вигляд – було видно, що він нікому не скаржитиметься. А от собою я був задоволений менше, бо той удар виявився непрофесійним – рука розпухла, ніби її покусали бджоли.

І як тепер мені, бідному, йти до панночки Прісеньки, її подружки Евжені та покоївки Мотрі?

12

Я був увесь на голках. Ми вже мали сідати в автобус, щоб не запізнитися на прем’єру, але з Широкиного досі не повернулися Єгер із Сіроманцем. Хлопці, які були там, заспокоювали мене, казали, що бачили їх у доброму гуморі, але серце моє було не на місці. Я бачив таке не раз, коли ти в доброму гуморі, жартуєш, смієшся, а за мить тебе вже немає. До того ж ні Єгер, ні Сіроманець не виходили на зв’язок. Якби все було добре, то хто-хто, а вони не могли запізнитися на виставу, знаючи, яка це подія для мене.

Нас зібралося біля автобуса, як я й передбачав, чоловік двадцять, хлопці спокійненько собі гомоніли-курили, а я позирав на годинник, не знаходячи собі місця, і просив водія:

– Ще хвильку! Ще дві хвилинки і їдемо.

До мене підійшов з диктофоном усюдисущий кореспондент нашої полкової газети Оберіг і – знайшов коли! – почав щось розпитувати. Думками я був так далеко, що не розумів, про що він говорить, але з поваги до Оберега чемно кивав головою. Йому, власне, цього було більш ніж достатньо, бо Оберіг завжди компонував інтерв’ю не з того, що хтось там йому напатякає, а так, як воно має бути. Диктофон Оберіг носив для солідності, як атрибут своєї професії.

– Ти ж казав, ще квіти треба купити! – підганяв водій.

– Зараз, зараз… Хлопці, сідаємо!

Я останнім ускочив в автобус. Замість Єгеря і Сіроманця на мене сумно дивилися два козаки, яких я намалював на воротях нашої бази.

Ми їхали добре знайомою дорогою, та я не бачив ні смарагдових полів, ні синього неба, ні білих хмар, що пропливали по ньому. Я ревно молився, як не молився ще ніколи в житті, за своїх найвірніших друзів, які, хай би й каміння з неба, не могли не приїхати на мою виставу. Так, саме мою виставу. Я присягнувся Богові, що коли Єгер із Сіроманцем будуть живі, то я… Господи, що я пообіцяв Тобі?

– Квіти! – водій, спасибі йому, зупинився перед Театральною площею біля квіткової крамнички, бо я б уже забув.

Я вискочив з автобуса, забіг до крамнички і взяв три букети білих троянд для Прісеньки, Евжені і Мотрі та два букети червоних для Фени Степанівни і Аграфени Семенівни. Потім ще попросив один букет для Шельменка і чотири червоні троянди окремо – по одній для Кирила Петровича Шпака, Тимофія Кіндратовича Лопуцьковського, Осипа Прокоповича Опецьковського та капітана Івана Семеновича Скворцова. Добре, що мене проконсультувала в цьому питанні Ангел, коли наступного дня після посиденьок у шинку я пояснив їй, чому цікавлюся дійовими особами п’єси. Інакше я тут не розібрався б ніколи, та ще й у такому стані, який був написаний на моєму обличчі, бо квітникарка раптом сказала:

– Єслі ви на похор-р-рон, то нада брать пар-р-р-ноє чісло.

Не сказала, а каркнула, та я вже вискочив із крамнички з оберемком квітів і щодуху подався до театру, де біля колон на мене організовано чекали азовці. Окрім них, моїх рідних азовців, біля входу до театру не було ні душі, бо годинник уже показував чверть на восьму, минуло вже п’ятнадцять хвилин, як почалася вистава, і я навіть не знав, як тепер бути, чи дозволять нам зайти до зали чи ні, та раптом побачив ще одну надзвичайно важливу дійову особу. На вході до театру вигулькнув не хто інший, як сам Григорій Олександрович Чекаленко, і замахав до мене обома руками:

– Бистрєй! Швидше, швидше! – двомовно загукав він, звільняючи нам прохід.

Ми гусаком повз колони дружно рушили вперед, перейшли вестибюль, а потім нагинці, наче під обстрілом, наче на дискотеці, посунули до зали, всі з автоматами, лише Єрмолай з пудовим ПК, і тут зрозуміли, що вистава ще не почалася, тут ще тільки згасало світло. Я здогадався, що це Чекаленко затримав початок вистави заради нас, він був певен, що я прийду з хлопцями на прем’єру, і затримав спектакль, хоч у залі було повно глядачів, але це були наші люди – вата на українські вистави не ходить, і, коли ми тільки-но почали просочуватися крізь темінь до двох перших рядів, ця зала раптом підвелася і вибухнула оплесками. Ми ще нижче понахиляли голови, ми знали, що це маріупольці так зустрічають нас, азовців, вони нарешті зрозуміли, чому виникла затримка, й вітали нас стоячи доти, поки не піднялася завіса.

Але, сказати по правді, я не міг стежити за подіями на сцені чи за грою акторів. Даруйте мені, панове артисти, пробачте мої милі Прісенько, Евжені і Мотре, вибачай і ти, мій друже Шельменку, як і ви, шановний Григорію Олександровичу, але чи міг я зосередитися на виставі, якщо не знав, де поділися мої найвірніші друзі?

Я тримав телефон у руці, не вимикав його, як годиться в театрі, а тільки заглушив звук і чекав, що мобільний ось-ось засвітиться.

Під час антракту знов по кілька разів набрав Єгеря і Сіроманця. Поза межами. Мене тягли до буфету, де наших хлопців частували коньяком і кавою, та я нічого не чув, не розумів, чому людям так весело, чому вони сміються.

Після антракту сміх так само прокочувався і глядацькою залою, в цій п’єсі справді було з чого пореготати, але ці смішки мене дратували, нерви натяглися до краю. Я не чув, коли Евжені зривалася на французьку, мені здавалося, що вона просто лепече нісенітниці, а сам Шельменко мав вигляд блазня, не більше. Зрештою всі вони, включно з панночкою Прісенькою і покоївкою Мотрею, були звироднілими хохлами, які розігрували чисто малоросійський водевіль, глузуючи із самих себе. Мені стократ було б цікавіше дивитися, як мисливець-невдаха Єгер полює на зайця на блокпості, чи слухати, як Сіроманець розмовляє

1 ... 22 23 24 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорне Сонце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорне Сонце"