Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чорне Сонце 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорне Сонце"

1 629
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорне Сонце" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 68
Перейти на сторінку:
по телефону з ненею.

Лише повага до Чекаленка, який прислухався до моєї поради й поставив п’єсу українського автора в театрі російської драми, повага до хлопців, котрих я привіз на прем’єру, не дозволяли мені тихенько підвестися й вислизнути з цього балагану. Вислизнути і хоч пішки, хоч як, податися на базу чи й у саме Широкине, щоб швидше дізнатися, що там сталося.

Я те й роблю, що мимоволі поглядаю на бічні двері, над якими на тьмяно-червоному плафоні написано «Вихід», і раптом бачу, як у ті двері просуваються дві мармизи – спершу одна, потім друга, вони нахильці сунуться до нашого першого ряду, перша мармиза, нагнувшись, ступає м’якою котячою ходою, а друга теж нагнулася, але чалапає, як ведмідь у малинник. На радощах серце моє ледве не вискочило з грудей, бо я відразу впізнав Єгеря і Сіроманця, котрі тінями прошмигнули до першого ряду, де ще були вільні місця для таких віп-персон, як мої вірні друзяки чи, вже можна сказати, рідні брати.

Вони, песиголовці, займають два крайніх крісла чимдалі від мене, наче бояться, що я їм затоплю з лівої, ніби забули, що лівицю мою покусали бджоли, вони, шкідливі коти, знають, чиє сало з’їли, і тому навіть не глянули в мій бік, вони відразу втупилися в сцену, і от дивина – Єгер із Сіроманцем, на відміну від мене, миттю в’їхали в розвиток подій, вони відразу почали реготати разом з усіма глядачами чи, може, й голосніше за всіх, вони, досвідчені жеребці, з першого погляду оцінили Прісеньку, Евжені і Мотрю, вони наскрізь побачили Шпака і капітана Скворцова, Лопуцьковського й Опецьковського, вони, пройди, як ніхто, розуміли цього брехуна Шельменка і після кожного його монологу першими зривалися на оплески, а вже за ними аплодувала вся зала.

А друга дивина та, що з ними і я раптом почав усе розуміти, наче мені розвиднилося в очах, і не такою дурною вже видавалася ця вистава – навпаки, я побачив у ній глибокий підтекст, адже поміщик Шпак не хотів віддавати свою дочку за кацапа Скворцова, та й за поляка Лопуцьковського не хотів, важко сказати, чого він хотів, та цікаво те, що всі ці малороси вже не видавалися мені такими закінченими придурками, як раніше, я побачив у них покручених злою долею людей, для яких ще не все втрачено. Мине трохи більше ста років – і їхні праправнуки розпочнуть національну революцію, підуть лити кров за Українську Народну Республіку, а ще через сторіччя праправнуки тих праправнуків розпочнуть Революцію Гідності. Так що браво вам, дорога моя Прісенько, можливо, навіть моя пра-пра-пра-прабабусе, браво тобі, мій пра-пра-пра-прадіде Шельменку, і всім вам, мої дорогі та покручені злою долею пращури, респект, bravissimо, мені вас, дорогі мої, дуже жаль, шкода усіх разом і кожного зокрема, такий невимовний жаль ще огортає душу моєму другові Андрію Штепі, коли він жаліє весь світ, і я боюся, що моєю щокою зараз змійкою поповзе сльоза.

Тому я переводжу погляд зі сцени на двох віп-персон, що сидять у першому ряду на крайніх кріслах, я милуюся на ці два бородаті профілі – один тонкий, а другий трохи ведмежий, і такі вони мені любі, що я на якийсь час забуваю про виставу, а коли знову в’їжджаю на сцену, то бачу, що там усе йде до завершення – Прісенька Шпак виходить заміж за капітана Скворцова, завдяки цьому крутієві Шельменку неймовірно вродлива шпачиха одружується із обстріпаним скворцом, і вже починається весілля, яке, дідько його візьми, підносить мені ще одну несподіванку. На сцену раптом випливає зграйка німф, красивих, дуже красивих дівчат у вишиванках і плахтах, у віночках та червоних чобітках, які облягають стрункі, апетитні ніжки, та замість того, щоб нарешті полегшено перевести подих і милуватися цими красунями, мені навідліг б’є у голову думка:

«А квіти!!!»

Навіть моя кохана Ангел не передбачила, що на сцену ще може вийти ціла зграйка німф-танцівниць, адже їх не зазначив серед дійових осіб навіть світлої пам’яті Григорій Квітка-Основ’яненко. Квітка… Квітка… Мені негайно треба бігти по квіти для цих красунь; поки вони дотанцюють, поки в залі вируватимуть овації, поки актори розкланяються – я встигну.

Нагинці, майже поповзом, майже по-пластунському я вислизаю із зали, а далі біжу як навіжений через коридор, через вестибюль до центрального виходу, вискакую надвір, східцями стрибаю між колон і раптом, вражений, зупиняюся й поволі, дуже поволі повертаю голову назад.

Я закляк, я остовпів, я закам’янів. Переді мною стояла Вона.

Стояла, як і я, закам’яніла, дивлячись на мене ледве помітними виїмками очей. У неї не було ні носа, ні рота, нічого у неї не було, крім грудей та рук, складених унизу живота. Але я ніколи не скажу словами, що я тоді відчував і що думав. Тепер мені стало зрозуміло, де пропадали ці чорти – Єгер із Сіроманцем, – вони, знаючи про мій рішенець забрати скіф’янку з-під обстрілів, десь домовилися за КамАЗа, попросили ще хлопців, щоб допомогли їм висадити її на кузов, а потім зсадити біля театру, і трохи не встигли зробити це до початку вистави.

Так воно було чи не так, але мені ввижалося, що вона прийшла сюди сама, я все ще не вірив своїм очам і підійшов до неї. Зайшов зі спини й побачив три зарубини від осколків, призначених для мене. Я провів по них пучками пальців. Потім зайшов спереду і несміло, дуже несміло, торкнувся долонею її живота. Він був теплий.

Тисячолітня праматір тримала обома руками свого живота, в якому теплилося життя. Життя, життя…

Епілог

Ми зібралися на перепоховання Аксьона біля Хоми у Маневичах на Волині. Якщо друзі-нерозлийвода, то й на тому світі нерозлийвода.

У небі світить велике сонце. Я тримаю урну із прахом Аксьона, яка схожа на кубок чемпіонату світу з футболу. Для неї у могилі Хоми вже вирите місце.

Почесну варту очолює сам міністр оборони Гризло. Молодий, він ще трохи соромиться генеральських погонів. Можливо, тому, що такі погони могли б бути і на плечах Аксьона й Хоми. Але їм вони вже не потрібні.

У почесній варті стоять голова СБУ Єгер, міністр будівництва та промисловості Сіроманець, інші достойні міністри, такі як Єрмолай, Солдат, Змій, Буба, Мосе, Танцюрист, Сократ, Вечір… Обличчя у всіх суворі, лише коли Гризло починає свою жалобну промову і каже, що Хома та Аксьон були серед нас наймолодшими і найкращими, міністр економіки та фінансів Андрій Штепа змахує непрохану сльозу, що змійкою сповзає по його щоці.

1 ... 23 24 25 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорне Сонце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорне Сонце"