Читати книгу - "Дон Кіхот"

кинувся на комісара так раптово, що той не встиг захиститися, і скинув його на землю, тяжко поранивши ударом меча. Це було йому дуже до речі, бо якраз той, кого він скинув, мав при собі рушницю. Решта конвойних спочатку збентежилися та стривожились від такої несподіванки, але незабаром опам’яталися. Вершники взялися за мечі, ті, піші, — за шпаги, і всі кинулись на Дон Кіхота, що спокійно чекав їх. І йому, безперечно, довелося б погано, якби галерники, бачивши таку нагоду, не використали випадку, щоб визволитись, і не почали розривати ланцюг, до якого були прикуті. Конвойні так спантеличились, що не могли зробити нічого путящого і бігали від галерників, що розковувалися, до Дон Кіхота, який весь час кидався на них. Санчо й собі допоміг звільнитися Хінесові де Пасамонте. Той раніше за всіх опинився на волі і, підбігши до комісара, що лежав на землі, вихопив у нього меч і рушницю й почав загрожувати конвойним, не стріляючи, однак, і не б’ючи мечем.

Незабаром на бойовищі не лишилося жодного конвойного, — всі вони пустилися врозтіч перед рушницею Пасамонте і під градом каміння, яким обсипала їх решта галерників.

Санчо дуже схвилювався, бачивши такий успіх. Він уявляв уже собі, як вершники повідомлять Святе братство і те вдарить на сполох та почне шукати злочинців, і тому просив свого пана їхати звідси якнайшвидше та сховатися в горах, що були неподалеку.

— Добре, — сказав Дон Кіхот, — я знаю, що нам слід тепер робити.

Він покликав усіх галерників, що, обібравши до нитки комісара, метушилися в полі; і коли ті скупчились коло нього, щоб дізнатись, чого він хоче, сказав:

— Шляхетним людям властива вдячність, а невдячність — це один із гріхів, за які Бог карає найбільше. Ви самі бачили і на собі відчули добро, яке я вам зробив. На подяку за це я бажав би — така моя воля, — щоб ви взяли ланцюги, які я зняв із вашої шиї, і зараз же рушили в путь до Тобоса. Там ви з’явитесь до принцеси Дульсінеї, скажете їй, що Рицар Сумного Образу (так він назвав себе) вітає її, і розкажете все про цю славетну пригоду аж до вашого визволення. Після цього ви можете йти, куди схочете.

Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав:

— Те, чого вимагає від нас ваша милість, наш визволитель, є найнеможливіша з найнеможливіших речей, бо ми не можемо йти всі вкупі, а тільки нарізно, і кожний повинен подбати, щоб заховатися в надра землі, аби уникнути Святого братства, яке, безперечно, шукатиме нас. Все, що ваша милість може й мусить нам доручити, це тільки змінити ваш наказ щодо відвідування та привітання сеньйори Дульсінеї Тобоської на обов’язок проказати кілька разів «Вірую» та «Богородицю», і ми це зробимо для вашої милості, бо таке діло можна робити вночі й удень, тікаючи і сидячи на місці, під час війни і мирного часу. Але думати, що ми знову повернемося до Єгипту, тобто візьмемо свої кайдани й підемо до Тобоса, це однаково, що думати, ніби зараз ніч, хоч нема ще й десятої ранку, чи припустити, що на вербі вродять груші.

— В такому разі, — скрикнув обурений уже Дон Кіхот, — ви підете туди самі, дон Хінесійо де Парапія, чи як вас там звуть, і підете, підібгавши хвоста, зі своїм ланцюгом.

Пасамонте, що взагалі був не дуже терплячий на вдачу, а крім того догадувався вже, що в голові у рицаря не все гаразд, бо інакше він не звільнив би їх, почувши такі образливі слова, підморгнув своїм товаришам, і вони, відійшовши трохи вбік, почали обсипати його камінням. Дон Кіхот тільки й знав, що захищався щитом, а бідний Росінант, не зважаючи на шпори, стояв, наче зроблений був із бронзи.

Санчо сховався за осла і захищався ним від камінного граду, що летів на них обох.

Проте Дон Кіхот не міг добре вкритися щитом, і коли кілька кремінців — не знаю, скільки саме — міцно вдарили його, він упав із коня.

Одразу ж до нього підскочив студент, схопив у нього з голови таз і вдарив ним спочатку по спині Дон Кіхота, а потім кілька разів об землю так, що мало не потрощив його.

Галерники зняли з нашого рицаря кафтан, який він носив поверх панцера, зняли б і панчохи, коли б не перешкодили поножі[53]. У Санчо вони відібрали плащ і залишили в самій сорочці, а потім, розділивши поміж себе решту здобичі, розійшлись на всі чотири вітри, більше дбаючи про те, щоб уникнути зустрічі зі Святим братством, якого вони страшенно боялись, ніж про те, щоб брати ланцюг та йти з ним до сеньйори Дульсінеї Тобоської.

Лишилися тільки осел та Росінант і Дон Кіхот та Санчо Панса.

Осел, похнюпивши голову, задумливо пряв вухами, гадаючи, що камінний град, який і досі лунав у нього в вухах, іще не вщух; Росінант витягся на землі поруч свого пана; Санчо був у самій сорочці і тремтів перед Святим братством; Дон Кіхот лютував на таке з собою поводження з боку тих, кому він зробив стільки добра.

РОЗДІЛ XIV

про те, що трапилось зі славетним Дон Кіхотом у Сьєрра-Морені і що становить одну з найдивніших пригод у цій правдивій історії

Опинившись у такому поганому стані, Дон Кіхот сказав своєму зброєносцеві:

— Я завжди чув, Санчо, що робити добро негідникам — це однаково, що лити воду в море. Повіривши тобі, я уникнув би цієї неприємності. Але діло зроблено, треба терпіти й використати цей досвід надалі.

— О, ваша милісь використає! Це так певне, як те, що я турчин. Але коли вже ви кажете, що уникнули б цієї прикрості, послухавши мене, то послухайте мене зараз і уникнете ще гірших прикростей. Треба вам знати, що Святе братство не дуже церемониться з рицарством. Воно й двох мараведисів не дало б за всіх мандрівних рицарів, а я вже й зараз чую, що їхні стріли дзижчать мені у вухах.

— Ти зроду боягуз, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Але, щоб ти не називав мене впертим, я зроблю, як ти радиш, і обмину страхіття, якого ти так боїшся, але з однією умовою. Ніколи, ні за життя, ні після смерті, ти не казатимеш, що я обминув небезпеку через страх, а тільки тому, що уважив на твої благання. А коли ти казатимеш