Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Точно!

Адже мені самій часом хочеться кинутися вниз головою з найбільшої вежі ЛСД. От до чого я докотилась.

Здається, це помітили не тільки дівчата з десятого секстету, але й Вихователька, котра влітку лишилася сама на два поверхи і постійно скаржилася на втому. Ми, старші, допомагали їй, як могли, і теж страшенно втомлювалися, пильнуючи за малечею.

Але що означає ця втома у порівнянні з тим, як напружувалися мої бідні мізки, навантажені різними запитаннями.

Перед тим, як спалити щоденник, я вночі перечитала його при світлі місяця, аби ще раз відчути всю глибину свого падіння. Наступного вечора спалила його. Навіть попіл згребла і зарила в садку. А коли палила, чорний струмок гіркого диму підступно заповз в моє серце і надіслав мені два рішення, від яких я стала ще гіршою, ще страшнішою у порівнянні з рештою.

Перше: ті сто чи більше сторінок я… перепишу з книжки «Катрусина любов», трохи змінюючи слова і речення!

Друге. Про це я боюся навіть думати.

Тому це друге рішення просто пахне згарищем, як у пеклі.

Коли я наважусь виконати його, це буде моїм останнім днем, після якого я стрибну з вежі.

— Що з тобою, Пат? — запитала мене Вихователька, затискаючи моє обличчя в своїх сильних, мов лещата, долонях — так, щоб я не могла відвернутися, а дивилася їй прямесенько в очі.

— Шлунок… — пискнула я, адже сильно розгубилася.

— Шлунок? — повторила Вихователька. — Я так і думала. Це через немиті фрукти. І вона оголосила беззаперечним голосом:

— Карантин. Негайно до лазарету!

Лежати в лазареті, коли там нікого немає, жодної нормальної живої душі, коли світить сонце і всі купаються в басейні чи засмагають у шезлонгах — це була така незбагненна кара, що, навіть помираючи, дітлахи не зізнавалися б у своїх хворобах. Особливо влітку.

Лазарет — окрема будівля. Він — мов в’язниця. Нині він стояв порожній — така собі кахельна клітка з кількома рядами бездоганно застелених залізних ліжок.

Під наглядом Виховательки та співчутливими поглядами колежанок я взяла з дортуару лише необхідне — зубну щітку, нічну сорочку і халат. Потім старанно вимилась в душі і понуро пішла за Вихователькою, що дзеленчала ключами попереду.

Удень вона змусила мене випити літрів зо п’ять якоїсь лікувальної рідини, заборонила їсти до наступного вечора і, вклавши мене в ліжко, перевірила заґратовані вікна — на одному була зовсім іржава клямка — і пішла, замкнувши мене на ключ.

Я попросила дати мені побільше снодійного, щоб краще спати. Не могла ж зізнатися в іншому: «щоб не думати»! Але Вихователька сказала, що навіть ці душевні ліки можуть викликати недобру реакцію, і відмовила.

Увесь вечір я чула, як біля вогнища — десь далеко, всередині замкового саду, лунають співи і сміх.

Злетіть до неба, вогнища багаття!

Щоб темні зорі засвітились радо!

Ми сестри благочинності й завзяття!

Ми діти злагоди, добра і ладу…

Шкода, що я не могла взяти з собою нового зошита, щоб розпочати переписувати в щоденник про Катрусину любов.

Марнувала час, споглядаючи, як тьмяніє небо, як на ньому продзьобуються зірки — самотні на самотньому чорному полотні, ніби якийсь маляр безтямно бризкає на чорне полотно жовтою фарбою.

Я боялася заснути. Я була зовсім сама, мов котрась із цих зірок.

Підійшла до іржавих ґрат і навіщось смикнула за клямку.

Вона відвалилася. Я штовхнула раму — вікно трохи прочинилося, і в палату увірвався запах нічних фіалок.

Аж в голові запаморочилось.

Я виглянула в ніч. У бік лівого живоплоту. Подумала, що Тур ніколи вже не почує, як гарно пахнуть фіалки…

Я одягла халат. І вилізла на підвіконня.

Поранила ногу. І палець на правиці.

Подумала скоромовкою — «щояроблющояроблющоя…» — і зістрибнула вниз.

Замок був оповитий темрявою, сад дихав, мов великий кошлатий звір, трава була волога від роси. Я побрела в ній, не розбираючи дороги — поклалася на ту частку мозку, в якому оселилося божевілля.

Якби воно довело мене до дортуару, я б не сперечалася.

Але ноги понесли мене до лівого живоплоту — туди, де була та діра, про яку сказав Саксофон.

Діра була вузькою. Я обірвала з неї виноградні «вусики» і визирнула назовні. Мабуть, так зі свого раю виглядали колись Адам з Євою, ще не знаючи, що вороття не буде.

А я це знала напевне.

Як знала і те, що потім, коли достатньо обпалю свій цікавий ніс незнайомим повітрям, піднімусь на найвищу башту і…

— Давай руку! — почула я голос по той бік живоплоту.

Мені треба було бігти назад. Але я не побігла. І руку не дала.

Вилізла сама, жахаючись тому вигляду, який мала: в халаті, в лікарняних капцях.

Людожер сидів на траві. Поруч стояв його залізний кінь — велетенський мотоцикл, якого я злякалася більше від нього самого.

— Довго ж довелося чекати… — сказав людожер.

Я присіла поруч і втупилася в землю, охоплена тремтінням. Зуби мої цокотіли, щелепи звело, слова зникли.

Він зробив якийсь рух і на мої плечі лягла важка шкіряна куртка.

— Ти тремтиш, — сказав він. — Не бійся, я тебе не з’їм і не зґвалтую. Як тебе звати?

— П…а…т — ледь вимовила я.

— Що?

— Пат…

— Ти жартуєш? Пат? Ти сказала — Пат?

Я кивнула, кутаючись в шкіру.

— Ну, нехай буде Пат, — посміхнувся він. — У мене теж ім’ячко ще те… Але друзі звуть мене Ланц. Так коротше.

Отже, ти — Пат, я — Ланц.

Він промовив це тричі, показуючи пальцем на мене, потім на себе: «Ти — Пат, я — Ланц!» — і розсміявся:

— Так Робінзон Крузо знайомився з П’ятницею!

Робінзона Крузо я знала, ця книжка була в нашій бібліотеці в повному обсязі, без жодного вилучення, адже в ній йшлося про боротьбу за життя.

— Ну, що будемо робити, Пат? — запитав він.

Я сиділа, наче бовван. Звідки мені знати, що він збирається робити?

— Покатаємось? — знову поставив він запитання, показуючи очима на свою двоколісну машину.

Це був не «мерседес», не кабріолет, не золотий візок у формі лебедя.

На мені не було весільної сукні і вінка з флердоранжу. Тобто всього того, з чим виїжджають дівчата за межі цієї брами.

— Мовчання — знак згоди! — сказав він і підвівся.

Мовчання? Почувши одне з магічних слів Статуту, я трохи заспокоїлась.

— Доведеться пройтися до дороги, — сказав він. — Мотор хоч і з глушником, а все одно реве, мов звір.

Я не знала, що він мав на увазі, але теж підвелася, притримуючи на плечах його