Читати книгу - "Вічник"

І в кліп ока визрів замисел. Я подався на закрайок долини, де чорне запинало смерек сусідило з кручами. Там губилися сліди ратиць, сіріли недавні бобальки. Сюди, міркував я, з бескеть спускалися кози на тучну пашу і за принадною смолою гори, поки я не потривожив їх сусідством. Сюди належало їм принести лакомину. І я взявся до роботи. Вибрав урочне місце під кам'яним стрімчаком. А з другого боку став громадити брили. Так, аби між ними лишався вузький лаз. Щось на штиб того, що зводив для риболовлі, лише тепер на землі.

Коли стіна вивершилася, лишалося найтяжче: видовбати у твердій крем'яниці яму. Ніж я сокотив, як око, ножем я лише гострив древка. Вони та кам'яні рубила були моїм землекопним інструментом. Жменя за жменею, камінь за каменем – натужно точив я підошву гори. Піт, що стікав з мене, м'якшив породу, холодив напечене сонцем рубило. За день із ямки вигрібалася якась кошарка землі. Я плівся на свій стан, аби щось пожувати і зробити карб у календарі. І замертво падав на постелю, притулячи до себе сон, як лист до рани.

А вдосвіта продовжував лупати скалу. Инколи мені здавалося, що я копаю яму для себе і копатиму її до самої смерти. Але я копав. Бо знав, що мушу забезпечити себе справжнім м'ясивом на можливу тривку зимівлю. З літом потік обмілів і риба потяглася вгору, в студені хащові заводі. Доїдалися останні припаси.

Череда виснажливих днів і ночей тяглася безкінечно. Я й сам був напнутий, як туга струна. Але не впав у силі, здобувався на друге і третє дихання. Спостеріг, що ліпше мені спочивалося опівночі і в полудень, а инший час відводився роботі. Вночі підсвічувала ватра. А бувало, що й місяць – великий і лагідний, як добре серце в грудях. І ганьбливо кліпали зориці. Я побожно обіймав очима сей небесний престіл, відтак заземляв їх у свою копанку і снував думу:

«Ось я тут, як кріт, рию землю, щоб прожити, якщо вдасться, ще якийсь місяць-другий. Хіба се не прокляття – так гарувати, щоб лише підтримати своє тіло? Але я не сліпий, як той кріт, і я не чую себе нещасним. Так, я, як червак, звиваюся в тілі землі. Але хіба не кожен з нас такий?! Хіба не кожен, як червак, проїдає собі дорогу в житті?! І се – його путь. У кожного своя. І в мене теж, хоча моя дорога і завернула в безпуття. Але ж я йду. І доки я йду, я в дорозі.

І те, що я зараз роблю – яка не яка, але моя праця. Я довбаю сю землю, щоб бути разом із землею і її душею. Ся робота не неволить мене, а звільняє від темряви відчаю. Втомлюючи, вона кріпить мене. Стікаючи потом із чола, змиває прокляття, накреслене там. Копаючи землю, не в землю я заглиблююся, а в себе. Бо коли ти завзято працюєш, то єднаєшся з собою, з природою, з Богом. А коли робиш щось із любов'ю, наповнюєш те диханням своєї душі. І се є частка самої Любови».

Я вчився робити все з радістю, з охотою. Так, наче се було моїм покликанням. І не струджувався. Всієї роботи й так не переробиш, а сили надірвеш. Працював до першого поту і спочивав. Якщо робота не йшла, знаходив инше заняття. Потім вертався. Бо навіть інструмент, буває, кориться роботі. А що вже казати про людину.

Час од часу міряв я оком близький ліс, що дихав з густих глибин тяжким глухим віддихом. Я майже не потикався в похмуре сире чрево хащі, хоча знав, що скоро прийдеться. По видолинку підчищалися останки ломаччя на вогонь.

Яма була готова. Щоб вибратися з неї, прикладав усохлу смеречину. На споді я вкопав кілки із загостреними догори кінцями. Яму прикрив тонкими лозинами, а поверхи лопухами, які притрусив землею. Тоді взявся готувати принаду. Сколював над сірчаним мочилом камінці з чорними солоними бурульками і відносив їх до підготовленої криївки. Якісь камінці поклав перед ямою, а инші задовбував у скалу поза нею. Щоб їх дістатися, прихованої ями не обійти. Хіба що переплигнути широким скоком. Та ніщо не показувало небезпеку під ногами. Та й я приготування ті робив обмитий у потоці, натертий солоною сіллю, аби перебити людський дух.

По всьому я змив свої розтерзані руки і вернувся в свою господу. Знак, якщо там щось станеться, мені дадуть птиці. Сі невтомні діти неба давно вже стали моїми побратимами, моїми радниками. Я навчився різнити голоси птахів, навчився читати в них занепокоєння, тривогу чи радість. Птиці упереджували прихід звіра, звідомляли про повернення риби, показували, де можна чимось розживитися. Вони були моїм часоміром і моїми синоптиками.

Синьоголовий зяблик срібну пісеньку висвистує в погідну пору: «піньк...піньк...фіть...фіть...» А буває, зацідить: «рю-пінь-пінь-рю...» Тоді чекай дощу. Коршак у викосокості накручує кола і жалібно ниє: «пи-и-и-ть» – теж на негідь. Близький дощ прибиває додолу мошву, тому ластівки стрижуть при землі. А воробки збираються табунцями, купаються в піску. Жайворонок на мокроту мовчить зрання. Куріпки перед бурею знімаються з відкритих місць і забираються в ліс. Зате лісова дрібнота заводить базар, цвіркоче, комашиться, аби встигнути нахапатися перед сльотою. Так і скопа, птиця, що поділяла зі мною риболовлю, оживлялася, доки потік не каламутнів від дощових змивів. Але ще скорше віщують хмаровиння мудрі ворони – злітають на нижні гілки, глядають дашок і притулок од вітру...

Скільки того мозку в потятка Божого – як головка сірничини – а воно ще й переднім розумом живе. Ніколи не зів'є гніздо з сонячного боку, якщо літо буде спекотним. Якщо на болоті кладе яйця, літо вдасться сухим. Гуси низько летять – мало буде води. Журавлі підбиваються високо – на затяжну осінь...

Сю нехитру, та хосенну науку несли мені на крильцях пернаті навчителі.

Спочити після трудження на ямі не випадало. Геть підупала моя годівниця. Я мусив рушати на нові пошуки їдла. Буйно колосилося довкола зело, цвіли трави. Я збирав відцвілі вершки в поділ сорочки. Удома се молотив, вибиваючи насінини, зернятка. Досипав