Читати книгу - "Навіжені в Перу"

— Не відставайте, — кинув через плече товаришам, і всі разом ми задріботіли крізь лабіринт вуличок перуанської столиці.

Через три години, коли над горизонтом на сході проступили невиразні пурпурові смужки, передвіщаючи прихід світанку, наш бравий загін опинився в самому серці бідацьких кварталах на півночі Ліми. Рушати далі було надто ризиковано; тепер нам потрібно було, по-перше, заховати слона і, по-друге, самим пересидіти де-небудь до темряви.

Зненацька мій погляд наткнувся на замшілий мотель, оточений брудними халупами. Не роздумуючись, я повів слона за собою до входу в нічліжку.

За рецепцією куняв молодий перуанець з немитим волоссям і сережками у вухах та носі. Судячи з характерного запаху, який витав у передпокої, хлопець був під кайфом. Я грубо розштовхав його і, не маючи ніякого конкретного плану, вирішив діяти експромтом:

— У нас тут слон, — кажу. — Можна ми у вас переднюємо?

— Шо-о? — спросоння пробубнів накурений молодик.

— У нас із собою слон, і нам потрібно десь перечасувати до вечора, — повторюю.

— Що за жарти, ґрінго? Який іще слон?

Я нічого не відповів і обкотив хлопця важким поглядом. Певно, прочитавши мої думки, він трохи відхилився і зазирнув мені за спину, після чого зблід, схопився на ноги і заверещав:

— О, Мадре де Діос! Слон! У них слон! Сло-о-он!!! Рятуйся, хто може!!!

Затим, перекидаючи стільці та шафки, бідолаха кулею вилетів з мотелю через чорний хід.

— Ідіот, — крізь зуби вилаявся я, забираючи Джумбо подалі від цього місця. — Він зараз розбудить усю столицю. Треба рушати далі…

Через кілька кварталів ми натрапили на більш-менш пристойний hospedaje, гостьовий будиночок, що мав стоянку у внутрішньому патіо, укриту високими цегляними стінами від допитливих очей з вулиці. Цього разу я діяв обережніше, чемненько спитавши у чергового, чи є у них вільні кімнати.

— Скільки вас? — уточнив заспаний прислужник.

— Троє.

Перуанець мляво кивнув:

— У нас є одна вільна кімната.

— Дуже добре. І ще нам одне парковочне місце, будь ласка, — бовкнув я, — для… хм… для…

— Ось реєстраційний бланк для вселення. Запишіть свої імена та марку машини, а потім, я вийду і покажу вам, де припаркуватись.

Я взяв ручку і вписав у анкету три вигаданих імені, сподіваючись, що у такій дірі метрдотель не перевірятиме паспортів. У місці, де треба було вказати марку авто, чесно нашкрябав «слон». Сонний прислужник узяв папірець з моїх рук і, навіть не глянувши на нього, повів мене до внутрішнього патіо: показувати місце для стоянки.

— А де ваша ма…

Тут він звів очі і надибався поглядом із Джумбо, який за звичкою, тихенько бумкаючи і попихкуючи, розкачувався посеред патіо. Кілька секунд бідолаха ошаліло кліпав очима, потім крадькома зиркнув на бланк і побачив акуратно виведене «un elefante» у графі «Марка машини». Хлопець почухався, ще раз глипнув на слона, а тоді тицьнув на вільне місце коло протилежної стіни і мовив:

— Ну… ставте його туди…

За кілька хвилин ми ввалилися у номер і втомлено повалилися на ліжка, застелені брудною постіллю, що аж кишіла блощицями. Виснажена переживаннями цієї ночі, Маруся відразу заснула. Тьомик, дочекавшись поки його подруга рівненько засопе, повернувся на бік і тихо мовив:

— Пробач, чувак… Я не думав, що все так обернеться.

Я невиразно знизав плечима.

— Дарма я послухав її, Максе. Може, здамо його поліції, — запропонував мій товариш.

— Ні, — я рішуче мотнув головою, виставивши щелепу вперед. Якщо вже я берусь за якесь діло, то обов’язково доводжу його до кінця. — Відступати нема куди.

— Тоді що ти збираєшся робити?

— Довірся мені, друже, — поважно відказую товаришеві. — Під час планування я, звісно, не міг знати, що у вантажівки підкосяться колеса, зате передбачав найгірший сценарій розвитку подій, цебто коли з невідомих причин ми не зможемо довезти слона до Трухільйо.

Затим я дістав з нагрудної кишені сорочки складений учетверо листок паперу і передав його Артемові, пояснюючи:

— Це я випросив у Педро Суфісьєнтеса. Сподівався, що він не знадобиться, але…

Мій товариш розгорнув записку і прочитав її впівголоса.

Checklist procedure[26] по підготовці слона Джумбо до переходів на далекі відстані

(застосовувати в екстрених випадках)

1. Розбудити на світанні, не пізніше 6:00. Якщо слон проспить, то прокинеться у поганому настрої і довго йти не зможе.

2. Ретельно перевірити підошви. Для цього слід ляснути слона по нозі між коліном та стопою. Після того, як він зігне ногу в коліні, обстежити подушку ступні. При необхідності очистити її від камінців та інших сторонніх предметів.

3. Переконатися, що нічого не заважає нормальному диханню слона, іншими словами, чи не закладений у нього ніс, цебто хобот. Для цього слід міцно здушити хобот біля кінчика, потримати кілька секунд, а тоді різко відпустити. Відчувши, що хобот стиснуто, слон напружиться і висякається. (Примітка: ні в якому разі не стояти перед слоном під час цієї процедури!) З метою покращення інгаляції перед походом протерти хобот вологою ганчіркою.

4. Нагодувати слона з розрахунку 1,5 кг сіна, 0,5 кг моркви та 2–3 буханки хліба на кожний кілометр запланованого шляху, але загалом не менше, ніж 30 кг сіна, 10 кг моркви і 5—10 буханок хліба. Витрата води складає 3…5 літрів на кілометр, щоправда, для пустельних районів Перу може сягати навіть 10 л/км. При правильному харчуванні слон за день зможе пройти 60…80 кілометрів.

5. Перед довгим походом не давати слону солодкого!

— Я не розумію, що це означає… — промимрив Тьомик.

— Ми поведемо слона пішки через пустелю, — спокійно відкарбував я.

— Через Сечуру?

— Так.

Артем відкинувся на спину, закрив обличчя руками і проказав:

— Fuck me…

Надворі світало…

Прокинувшись відразу після обіду, я першим ділом переконався, що слон на місці. Затим вжив спеціальних заходів для маскування чи, як кажуть військові, з метою надання слону скритності під час пересування. Насамперед, роздобувши три слоїчки з сірою, жовтою та білою фарбою, пофарбував слона в захисний плямистий колір (ну, щоб хоботний не дуже кидався в очі у пустелі). В результаті Джумбо зробився схожим на бронетранспортер миротворчого контингенту НАТО в Іраку. Для більшого ефекту задля маскування вух я прикрутив йому над головою два висушені кущі чаппаралю.

Через кілька годин Артем та Маруся, вийшовши з мотелю, вражено пороззявляли роти. Мабуть, просто не могли впізнати Джумбо.

— Ну що? — гордо спитав я, милуючись результатами виконаної роботи. — Правда, він тепер схожий на піщаний пагорб?

Тьомик лиш прицмокнув язиком, а кучерява сказонула, аж бризкаючи сарказмом:

— Він тепер схожий на слона, заляпаного фарбою, з драним кокошником