Читати книгу - "Убити пересмішника"

— Не знаю, Джем. Певно, сажа в димоході загорілася. Топила вночі, щоб не померзли в кімнаті квіти. Я чула, Джін Луїзо, що вчора вночі до тебе приходив несподіваний гість?

— Звідки ви знаєте?

— Аттікус розповів сьогодні вранці, коли йшов на роботу. Відверто кажучи, я б хотіла бути з тобою в ту мить. Може б, якось догадалася озирнутись.

Я слухала міс Моді і дивувалася. Все в людини пішло димом, улюблена садиба скидалася на поле недавнього бою, а її цікавили наші з Джемом справи.

Вона, певно, помітила мою розгубленість.

— Тільки одне турбувало мене вчора вночі: переполох і небезпека, що їх викликала пожежа. Могла згоріти вся вулиця. Містерові Ейвері доведеться пролежати в ліжку не менше тижня — він добряче підсмалився. Надто старий, щоб лізти у вогонь, і я йому про це казала. Тільки-но трохи відмию руки, а Стефані Крофорд кудись одвернеться, я спечу для нього свій найкращий пиріг. Ця Крофорд уже тридцять років полює за моїм рецептом, може, Стефані думає, що тепер я викажу їй секрет, бо живу в її домі, але вона глибоко помиляється.

Я подумала, що коли б навіть міс Моді не витримала і поділилася своїм секретом з міс Стефані, та все одно не зуміла б з цього скористатись. Одного разу з дозволу міс Моді я дивилась, як вона пече пиріг: разом з іншими продуктами, передбаченими рецептом, у тісто треба всипати велику чашку цукру.

Стояв тихий день. У холодному і чистому повітрі було чути навіть, як на будинку суду скреготів, шипів і скрипів од натуги годинник, перш ніж відбити потрібну годину. Ніс у міс Моді став трохи незвичного кольору — нічого схожого я ще не бачила і тому спитала, від чого це буває.

— Я стою тут з шостої години ранку,— відповіла міс Моді.— Певно, відморозила.

Вона підняла руки. Долоні, бурі від глини, вкрилися тонким плетивом ліній-тріщин, у яких запеклася кров.

— Ви ж понівечили свої руки,— сказав Джем.— Чому не покликали якогось негра? — І цілком щиро додав: — Або нас із Всевидьком, ми допомогли б.

— Дякую,— відповіла міс Моді.— У вас і без мене роботи досить.— І вона показала на наш двір.

— Це ви про сніговика? — запитала я.— Та ми його вмить розгребемо.

Міс Моді не спускала з мене очей, її губи ледь ворушилися. Раптом вона обхопила голову руками та як зарегоче. Ми пішли собі, а вона все ще не могла заспокоїтися.

Джем сказав, що не розуміє, що з нею сталося. Дивачка ця міс Моді, та й годі.

РОЗДІЛ IX

— Візьми свої слова назад!

Так я наказала Сесілу Джейкобсу, і то був початок невеселих для нас з Джемом днів. Я стиснула кулаки й приготувалася кинутися в бій. Аттікус обіцяв відлупцювати мене, якщо хоч раз почує, що я з кимось билася: мовляв, я уже занадто доросла, досить пустувати, і чим швидше я навчуся стримуватися, тим краще буде для всіх. Я про це забула.

Забула через Сесіла Джейкобса. Напередодні він крикнув посеред шкільного двору, що батько Всевидька Фінч захищає чорномазих. Я сказала, що це неправда, і розповіла про все Джемові.

— Що він хотів сказати? — запитала я Джема.

— Нічого. Спитай Аттікуса, він тобі розтлумачить.

— Аттікус, це правда, що ти захищаєш чорномазих? — звернулась я ввечері до батька.

— Ну звісно. Тільки не кажи «чорномазих», Всевидько. Це грубо.

— У школі всі так кажуть.

— Віднині на одного буде менше.

— А нащо ти посилаєш мене в школу, як не хочеш, щоб я так казала?

Батько подивився на мене лагідно і трохи здивовано. Незважаючи на компроміс між нами, я при всякій нагоді намагалася не піти до школи — надто вже вона мені набридла. З перших же днів вересня у мене то ноги підламувалися, то в голові паморочилось, то живіт болів. Я навіть дала п'ятачок синові куховарки міс Рейчел, аби він дозволив мені потертися головою об його голову: у нього був величезний стригучий лишай. Та дарма.

— Аттікус, а чи всі адвокати захищають чор... негрів?

— Авжеж, Всевидько.

— Чому ж тоді Сесіл сказав, що ти захищаєш чорномазих? Він сказав це так, ніби ти вчинив злочин.

Аттікус зітхнув.

— Я захищаю негра. Його звуть Том Робінсон. Він живе в невеличкому селищі, що за смітником. Ходить до тієї ж церкви, що й Келпурнія. Вона добре знає його родину. Кел каже, що це порядні люди. Всевидько, ти ще мала і не все розумієш. Є в місті люди, які кричать, що я не повинен захищати цю людину. Це справа особлива. Вона розглядатиметься в суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб'язно погодився перенести слухання справи...

— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти захищаєш?

— На це є кілька причин,— відповів Аттікус.— Найголовніше — якщо я не стану його захищати, то не зможу дивитися людям у вічі, не зможу представляти наш округ на законодавчих зборах, не зможу навіть сказати тобі або Джемові, щоб ви робили так, а не інакше.

— Ти хочеш сказати, що якби ти відмовився захищати цю людину, ми з Джемом могли б тебе не слухатися?

— Майже так.

— Чого?

— Бо я не зміг би вимагати од вас, щоб ви слухалися. Розумієш, Всевидько, робота наша така, що кожному адвокату, принаймні раз у житті, доводиться стикатися з судовою справою, яка торкається його особисто. Саме така справа у мене тепер. Можливо, в школі ти почуєш різні нісенітниці з цього приводу. Єдине, про що я хочу тебе просити,— тримай вище голову і не давай волі кулакам. Що б там не казали, ти не повинна втрачати самовладання. Для різноманітності намагайся боротися не кулаками, а головою, вона в тебе непогана, хоч і не дуже хоче вчитись.

— Аттікус, а ми виграємо цю справу?

— Ні, люба, не виграємо.

— Тоді чого ж...

— Бо хоч нас і перемогли сто років тому, а війна триває й досі,— сказав Аттікус.

— Ти кажеш так, як дядечко Айк Фінч,— сказала я.

Дядечко Айк Фінч — єдиний в округу Майкомб живий ветеран Південної армії. Він носив бороду таку, як у генерала Гуда, і дуже пишався цією схожістю. Принаймні раз на рік Аттікус разом з нами навідувався до нього, і мені доводилося його цілувати. Це було жахливо. Аттікус і дядечко Айк весь час розмовляли про ту війну.

«Я так скажу, Аттікус,— казав, бувало, дядечко Айк,— Міссурійський компроміс[2] — ось що нас доконало, а проте якби