Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

а в місті квартирував батальйон аг dit і[6]. Відбуваючи зиму в тому грязькому дощовитому містечку, майор батальйону почав упадати за Люз, а що доти вона ніколи не мала справ з італійцями, то врешті написала до Штатів, що оте їхнє кохання було лише дитячою забавкою. Їй дуже прикро, і хоч вона знає, що він навряд чи зрозуміє її, та, можливо, колись усе пробачить і навіть буде їй вдячний; ну, а вона, цілком несподівано для себе, навесні виходить заміж. Вона любить його, як і раніш, але тепер зрозуміла, що то було в них просто дитяче захоплення. Вона сподівається, що він багато досягне у житті, й непохитно вірить у нього. Вона певна, що так буде тільки краще.

Той майор не одружився з нею ні навесні, ні будь-коли. Люз так і не отримала з Чікаго відповіді на свій лист. Що ж до нього, то він невдовзі заразився гонореєю від продавщиці з одного магазину, катаючись з нею в таксі по Лінкольн-Парку.

VII

Коли снаряди трощили дощенту окопи під Фоссальтою, він лежав долілиць, спливаючи потом, і молився: «Господи Ісусе, вирятуй мене звідси. Любий Ісусе, благаю тебе, вирятуй. Зглянься на мене, господи, зглянься, зглянься, зглянься. Зроби так, щоб мене не вбило, і я виконаю будь-яку твою волю. Я вірю в тебе і всім казатиму, всьому світові, що ти єдиний, на кого можна сподіватись. Зглянься на мене, любий Ісусе». Вогонь пересунувся далі по лінії фронту. Ми взялися приводити до ладу окопи, а вранці зійшло сонце, і день був гарячий, паркий, радісний і спокійний. Другого вечора, повернувшись до Местре, він не розказав про Ісуса тій дівчині, з якою пішов нагору у «Вілла-Росса». І нікому ніколи не розказував.

ПОВЕРНЕННЯ СОЛДАТА

Кребз пішов на війну з методистського коледжу в Канзасі. Є фотографія, де він знятий разом з іншими і братами-студентами, і всі вони в комірцях однакового крою та висоти. У 1917 році він записався до флоту й знов опинився і у Сполучених Штатах аж улітку 1919 року, коли їхня друга дивізія повернулася з Рейну.

Є фотографія, на якій він знятий з двома німецькими дівчатами та ще з якимсь капралом десь на Рейні. Кребз і капрал мають такий вигляд, наче вони давно виросли із своїх військових мундирів. Дівчата на фотографії негарні. Самого Рейну на ній і не видно.

На той час, коли Кребз повернувся до рідного міста в Оклахомі, вшанування героїв уже закінчилось. Він приїхав надто пізно. Всіх його земляків, що поверталися з війни, зустрічали урочисто й бучно. Не обходилося при тому й без істерії. А тепер було навпаки: на Кребза дивилися так, ніби вважали, що і просто смішно повертатися так пізно, аж через рік після закінчення війни.

Спочатку Кребзові, який побував під Белло й Суассоном, у Шампані, й Сен-Мієлі, і в Аргоннському лісі, зовсім не хотілося говорити про війну. Потім він відчув потребу говорити, але слухати ніхто вже не хотів. У місті встигли стільки наслухатися про жахи війни, що розповіді про справжні події нікого більше не зворушували. Кребз упевнився: для того, щоб його слухали, він має щось вигадувати, і коли двічі спробував, у нього самого виникла відраза й до війни, й до балачок про неї. Оті вигадки, яких він нарозказував, збудили в ньому огиду до всього, що він насправді пережив на війні. І всі ті дні, згадуючи про які раніше, він відчував у душі ясний спокій, ті далекі тепер дні, коли він робив те єдине, що належить робити чоловікові, робив легко й невимушено, хоч міг би робити й щось інше, втратили для нього свою ясність і вартісність, а згодом і зовсім відійшли в небуття.

Його вигадки були досить-таки невинні: він лише приписував собі те, що бачили, чули чи робили інші, або ж видавав за правду ті невірогідні історії, що їх знали на фронті всі солдати. Та навіть і ці вигадки не справляли належного враження в більярдній. Його знайомі, які вже наслухалися розповідей про німецьких жінок, прикутих до кулеметів в Аргоннському лісі, не могли уявити собі неприкутих німецьких кулеметників чи, може, з великого патріотизму не виявляли до них цікавості, тож його історії анітрохи їх не вражали.

Після того Кребзові гидко стало й думати про якісь вигадки чи перебільшення, і коли він випадково зустрічав у танцювальному залі когось, хто справді воював, і спинявся поговорити з ним хвилину в туалетній кімнаті, то прибирав отієї вільної манери бувалого солдата серед інших солдатів: еге ж, мовляв, на фронті він тільки те й відчував, що безнастанний нудотний страх. Так він втратив і все до решти.

В ті дні наприкінці літа він пізно прокидався, йшов до міської бібліотеки по нову книжку й, поснідавши вдома, сідав на веранді читати, аж поки набридне; а тоді вирушав до центру міста, щоб згаяти найжаркіші години дня у прохолодному присмерку більярдної. Він любив грати в більярд.

Увечері він вправлявся у грі на кларнеті, гуляв по місту, читав і лягав спати. Для двох молодших сестер він і досі залишався героєм. Мати, якби він тільки захотів, подавала б йому сніданок до ліжка. Вона часто заходила до його кімнати, коли він ще лежав, і просила розповісти про війну, але слухала неуважно. Що ж до батька, то він не був схильний до балачок.

До того як Кребз пішов на війну, йому ніколи не дозволяли їздити батьковим автомобілем. Батько мав справу з продажем нерухомого майна і хотів, щоб автомобіль був напоготові на випадок, якщо треба буде повезти клієнтів за місто оглянути якусь ферму. Тож машина завжди стояла перед будинком Першого національного банку, де батько мав контору на другому поверсі. І тепер, після війни, машина була та сама.

У місті нічого не змінилося, хіба що тільки дівчата повиростали. Та вони жили в такому складному світі визначених наперед шлюбів і скороминущих сварок, що Кребз не мав ні бажання, ні сміливості увійти в той світ. Проте дивитися на них він любив. Адже стільки було гарних дівчат. І майже всі коротко підстрижені. Коли він їхав з дому, так коротко підстриженими ходили тільки менші дівчатка, а з дівчат — хіба що найлегковажніші. І всі носили светри й короткі блузки з заокругленими відкладними комірцями. Така була тепер мода. Йому подобалось дивитися на них з веранди, коли вони проходили по той бік вулиці. Подобалось спостерігати, як вони прогулюються в