Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Коли він бачив їх у центрі міста, вони не так вабили його. У грецькій морозивні вони йому зовсім не подобались. Та й, власне, він не потребував їх як таких. Вони були для нього надто складні. До цього долучалося й ще одне. Загалом невиразно він відчував потребу в жінці, але не хотів докладати зусиль, щоб здобути її. Він залюбки перебув би з жінкою, але не хотів довго її домагатись. Не хотів вивертів і підступів. Не хотів улещань. Не хотів більше брехати. Не варта була справа заходу.

Він не хотів брати на себе якихось обов'язків. Не хотів більше ніяких обов'язків. Хотів жити собі без будь-яких обов'язків. До того ж не відчував він справжньої потреби в жінці. Цього навчила його військова служба. Можна було скільки завгодно вдавати, ніби тобі потрібна жінка. Майже всі так і казали. Але казали вони неправду. Не потрібна була жінка. Ось що найсмішніше. Спочатку ти хвалишся, що жінки для тебе нічого не важать, що ти й думати про них не хочеш, і дивитись тобі на них гидко. Потім хвалишся, що не можеш обійтися без жінки, що вона тобі потрібна як повітря, що ти заснути без жінки не годен.

І все воно брехня. І те, і те брехня. Жінка зовсім не потрібна, поки не починаєш про неї думати. Він переконався у цьому в армії. А потім рано чи пізно ти її знаходиш. Жінка завжди знайдеться, коли вже вона тобі справді потрібна. І не треба про це думати. Рано чи пізно воно станеться само собою. Цього навчила його військова служба.

Тепер він залюбки перебув би з якоюсь дівчиною — тільки щоб вона прийшла сама й не треба було ні про що говорити. Але тут, на батьківщині, все було надто ускладнене. Він знав: йому не здолати все те знов. Та й не варте воно зусиль. Ось у тім-то й перевага французьких і німецьких дівчат — там не потрібні були балачки. Багато говорити ніхто не міг та й не потребував того. Усе було просто, і ви залишалися друзями. Він пригадав Францію, потім перенісся думкою до Німеччини. Загалом Німеччина сподобалась йому більше. Він не хотів від'їжджати з Німеччини. Не хотів повертатися додому. І все ж таки повернувся. І ось тепер сидів тут на веранді.

Йому подобались дівчата, що проходили по той бік вулиці. З вигляду вони подобались йому куди більше, ніж оті француженки чи німкені. Але світ, у якому вони жили, був зовсім не той, у якому жив він. Він залюбки перебув би з котроюсь із них. Але не варта справа заходу. Вони були такі гарненькі, всі за однією модою. Йому подобалася ця мода. Вона збуджувала. Але він аж ніяк не хотів заходити в усі ті балачки. Та й не так уже була йому потрібна котрась одна з них. От дивитися на всіх разом — то інша річ. А так не варта справа заходу. Особливо тепер, коли все знову повернуло на Краще.

Він сидів на веранді й читав книжку про війну. То була історична праця, і він читав про всі ті бої, в яких сам брав участь. Йому ще ніколи не траплялося читати такої цікавої книжки. От якби тільки в ній було більше карт. Він наперед тішився, постановивши собі прочитати всі справді вартісні книжки про війну, які тільки вийдуть у світ з добрими, детальними картами. Тепер він починав розуміти війну по-справжньому. І те, що він був добрим солдатом. Це багато чого змінювало.

Одного ранку, після того як він прожив удома близько місяця, до його кімнати зайшла мати й сіла на ліжку. Тоді розгладила рукою свій фартух.

— Учора ввечері я говорила з батьком, Гарольде, — сказала вона. — Він не проти того, щоб ти вечорами їздив десь його машиною.

— Що? — перепитав Кребз, ще не зовсім прокинувшись. — Щоб я їздив машиною? Он як?

— Так. Батько вже давно вважає, що ввечері ти можеш брати машину, коли захочеш, але поговорили про це ми тільки вчора.

— Б'юсь об заклад, що це ти його вмовила.

— Ні. Батько сам завів про це розмову.

— Де ж пак! Я певен, що це твоя робота. — Кребз сів на ліжку.

— Ти зійдеш снідати, Гарольде? — спитала мати.

— Зараз, тільки одягнуся, — відказав Кребз.

Мати вийшла з кімнати, і поки він умивався, голився й одягався перед тим, як піти снідати, йому було чути, як унизу щось смажиться. Коли він сів снідати, сестра принесла до їдальні пошту.

— Привіт, Гар, — мовила вона. — Ну ти ж і сонько. І навіщо ти взагалі встаєш?

Кребз подивився на сестру. Він любив її. То була його пестунка.

— Газета є? — спитав він.

Вона подала йому «Канзас-Сіті стар», і, знявши бандероль, він розгорнув газету на спортивній сторінці. Тоді перегнув її впоперек і притулив до карафи з водою, а внизу приставив до неї тарілку з вівсянкою, щоб читати за сніданком.

— Гарольде, — сказала мати, стоячи в дверях кухні,— Гарольде, будь ласка, не помни газету. Батько не буде читати зім'яту.

— Не помну, — мовив Кребз.

Сестра підсіла до столу й дивилась, як він читає.

— Сьогодні після обіду ми граємо на шкільному подвір'ї,— сказала вона. — Я гратиму на подачі.

— Добре, — мовив Кребз. — Як рука, міцна?

— Я подаю краще, ніж багато хто з хлопців. І всім кажу, що це ти мене навчив. У інших дівчат куди гірше виходить.

— Он як? — мовив Кребз.

— Я кажу всім, що ти мій кавалер. Ти ж таки мій кавалер, правда, Гар?

— Аякже.

— Хіба брат не може бути кавалером сестри тільки тому, що він їй брат?

— Не знаю.

— Неправда, знаєш. Хіба ти не міг би бути моїм кавалером, якби я була доросліша і ти сам цього хотів?

— Звісно, що міг би. Ти й так моя любка.

— Справді?

— Аякже.

— Ти мене любиш?

— Еге ж.

— І завжди любитимеш?

— Ну звісно.

— А прийдеш подивитись, як я гратиму?

— Можливо.

— Ні, Гар, ти не любиш мене. Якби любив, то сам захотів би піти подивитись.

З кухні зайшла Кребзова мати. Вона несла тарілку з яєчнею та підсмаженим беконом і тарілку з гречаними млинцями.

— Біжи погуляй, Гелен, — сказала вона. — Мені треба поговорити з Гарольдом.

Вона поставила перед ним яєчню та бекон і принесла глечик кленової патоки до млинців. Тоді сіла