Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

поезії, романах, фільмах, п'єсах, кліпах, комп'ютерних іграх. Венеція кровозмісна, інтенсивно-інцестуальна. У ній перемішалися смаки, жанри і стилі (здається, всі) — Казанова з Гемінґвеєм, Донна Леон з Мадонною, Томас Манн із Джонні Деппом, Отелло з Карпаччо, а Райнер-Марія з Джеймсом Бондом. Якщо я скажу, що на світі існує сто тисяч творів мистецтва, присвячених Венеції, то ви мусите повірити, бо їх, цих творів, усе одно не злічити. Написати сто тисяч перший роман про Венецію — ідея чудова, але безнадійна. На Венеції знаються всі — навіть і ті, хто ніколи в ній не бував.

А є ще ж і ті, хто побував у ній, і їх мільйон мільйонів. Офіційна статистика свідчить, що тільки туристів-одноденок у ній 50 тисяч на день. Усі вони, безумовно, що називається, відвідують — себто роздивляються, торкаються, фотографують, фільмують, записують і купують на пам'ять. Можна припускати, що таким чином на світі щороку додається 18 250 000 людей, які знають Венецію.

Тому писати про неї означає виставляти себе на посміховисько. А щоб не виставляти — слід знати її не так, як усі ці 18 250 000, а так, як я тоді, в тому березні, уже знав Львів (див. трохи вище).

Пишучи про неї, слід бачити її до найменших подробиць і вміти по ній пересуватися із зав'язаними очима. Хоч по ній і з широко розплющеними пересуватися вельми непросто. Та й що означає в її випадку «до найменших подробиць»? Подробиць у ній жахливо багато, їх безліч (у «Перверзії» я іноді кажу не «безліч», а «сорок», бо це число начебто й означало «безліч» серед євреїв Джудекки).

Так от — подробиць варто знати якнайбільше і завжди тримати їх напохваті, ніби джокера. Навіть, якщо за весь роман жодного разу так і не згадаєш. Рівно три місяці — від 13 грудня 1994-го до 13 березня 1995 року — я тримав напохваті, скажімо, те, що у 1770-х по всіх домах Венеції запанувала мода на гарячий шоколад. У романі ви цього ніде не знайдете. Хоч із цим гарячим шоколадом напохваті, як і ще з тисячею незгаданих подробиць, роман писався впевненіше.

Відомо ж: якщо ви хочете щось розповідати, то повинні знати про це «щось» набагато більше, ніж зможете розповісти.

* * *

Я провів у Венеції нецілу добу, а через два роки і дев'ять місяців почав писати про неї роман. Я потребував джерел. Я, висловлюючись поетично, прагнув до них припасти грудьми і всім собою.

У моєму розпорядженні були: надзвичайно добрий і докладний, виданий у Фалька, план міста, трохи приватних фотографій (переважно зі мною, не з Венецією, хоч якісь голубині крила на тлі Прокурацій таки проглядалися) і куплених у кіоску серійних поштівок. Перед тим як сісти за написання першого речення, я обклався кількома знайденими в бібліотеках і позиченими у друзів путівниками, польськими та російськими.

Інтернету не було. Та не було й комп'ютера.

Чого ще не було, то це мінімального шансу поїхати ще раз туди і все розглянути на місці.

* * *

Якщо я співатиму зараз оду, то мапі Фалька. Вона була моїм усім. Я просиджував над нею годинами, вдивляючись у назви та лягаючи з ними спати. Дорсодуро, казав я серед ночі. Калле Каваллі, Каннареджо, Фондамента деї Мендіканті. Крім того, з її поміччю я щоразу точно розраховував хвилини і відстані. Скільки разів я проплив Каналом униз від Тронкетто до Понте дель Академія, не оминаючи жодної зупинки водяного трамвая вапоретто!

Це на ній, на її розбитій квадратами і густо заповненій знаками поверхні я побачив, що Канал Ґранде є обернутим S, а Венеція має форму риби, точніше, двох, з яких менша — Джудекка разом із прихвоснем Сан Джорджо Маджоре — пливе під черевом у більшої.

Усім була хороша фальківська мапа, але недостатня. А про мапу, що її в романі героїня купує «за пару сотень лір» (сміховинно мало), я міг тільки мріяти: «її хотілося розглядати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де також траплялися зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо вирізнялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших човнярів горловими густими вигуками. Музиканти були з гобоями, флейтами і бубнами. Серед них траплялися всілякі — молоді і старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'яними масними очима».

Ось так — навіть масні очі дідуганів проступали на тій мапі!

* * *

Якби я мав таку мапу, то з усією увагою роздивився б на ній Ка' да Мосто.

Коли на самому початку я підбирав місце, звідки б викинувся Перфецький, то мусив поставити дві попередні умови: 1) це має бути готель і 2) він повинен розташовуватися над Великим Каналом. Палаццо Ка' да Мосто відповідало обидвом — у ньому ще в XVII ст. було відкрито готель «Білий Лев» (!) і він збудований якраз над Каналом, поміж Ка' д'Оро (він на тому ж боці) та мостом Ріальто. Що більше — палаццо Ка' да Мосто вважається найдавнішою на сьогодні будівлею над Великим Каналом. Тільки туди й могли запакувати на проживання необачного Станіслава його таємничі сноби-опікуни — якщо вже ти у Венеції, то ось тобі найдавніше палаццо з найстарішим готелем.

Ще про готель і про снобів. У котромусь із довідників писалося, що саме в «Білому Леві» зупинявся австрійський цісар Йозеф II, той самий, що глянувши на Моцартову партитуру, мимоволі криків: «Забагато нот!».

Венеція — це забагато нот. Перфецький грав на всіх музичних інструментах. Усе збігалося вже поза моєю волею: ось воно, знайдене місце. А втім, дещо мене спантеличувало.

В іншому довіднику стверджувалося, що готелю в Ка' да Мосто вже давно немає. Що той-таки цісар Йозеф був чи не з останніх його пожильців, після чого власники збанкрутували (забагато нот!). Тобто якщо Перфецького й поселили в «Білому Леві», то лише через двісті років після його закриття. Готель-привид?

Я кидався від одного путівника до іншого, по сто разів перечитуючи їхні однаково скупі, але взаємозаперечні довідки. «У палаццо міститься знаний готель «Білий Лев» («Leon Bianco»), — писали в першому. «Готель «Білий Лев» («Leon Bianco») перестав існувати як готель ще наприкінці XVIII сторіччя», — не погоджувались у другому. На додачу ніде