Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

І що я мав робити з подробицями, коли навіть цілість було від мене заховано? Загалом ситуація виглядала досить просто: Перфецький у своїй готельній кімнаті. Він відчиняє вікно. Ранній ранок 11 березня 1993 року, ніде ані душі. Перфецький договорює на диктофон свої прощальні фрази. Після цього він лишає диктофон увімкнутим — швидше за все, на підвіконні. Туди ж, на підвіконня, він ставить свої черевики, носаками «до виходу». В одному з черевиків будуть знайдені його окуляри, про які він раніше сказав «а навіщо вони мені там». Він вилазить на підвіконня і вимовляє тепер уже справді останні слова («Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води»). Тоді він стрибає вперед і летить.

Чи достатньо у нього простору, щоб ні на що не напоротися животом? Як він летить? З якого поверху? Скільки поверхів загалом має ця будівля? А якщо там насправді балкони? Тоді підвіконня відпадає? Як виглядають вікна у Ка' да Мосто? Справді ґотичні, як зауважив раніше Перфецький?

Я божеволів без відповідей на всі ці запитання.

* * *

Я досі не знаю, хто такі Франческо Аполлоні і Россано Россі. Я ніколи їх не бачив, не знаю їхнього віку і навіть приблизно не знаю, чим вони займаються. Я до того ж не маю найменшої уяви, чи знаються вони між собою. Хоч думаю, що люди з такими прізвищами повинні би знатися.

Тоді, навесні 1995-го, коли я готувався начисто переписувати роман і дозбирував крихти все новіших подробиць, вони обидва трапилися моєму знайомому, тоді вічному студентові. Його ім'я так само вдячно згадується у тому ж «Передслові». Здається, він перетнувся з ними десь у Німеччині, де вряди-годи пробавлявся на сяких-таких стипендіях. Від мого імені він попрохав кожного з них під час вакацій навідати Венецію й зібрати якомога більше інформації про палаццо Ка' да Мосто. Дивно, але вони це зробили. Утім — кожен на свій спосіб.

Через місяць-другий мій знайомий студент приніс мені додому результати їхніх виправ. Шкода, що я вже не пригадую, що саме переказав Аполлоні, а що Россі. Наскільки ж вони різні, можна судити з розбіжностей у їхніх свідченнях.

Один із них стверджував, що готель «Білий Лев» («Locanda Leon Bianco») таки існує — і стоїть саме там, де й повинен стояти: між мостом Ріальто і Ка' д'Оро, за адресою Каннареджо, 5629. Він навіть прихопив рекламну листівку англійською, де щоправда, відразу впадала в око деяка суперечність. У листівці спочатку писалося, що готель «розташований поблизу Ка' да Мосто, важливої споруди XIII ст.». А трохи нижче: «У наші дні на тому ж місці ми повністю відновили готель з його чудовими кімнатами, що з них деякі виходять вікнами на Канал Ґранде». То як усе-таки — «поблизу» чи «на тому ж місці», хотілося мені якомога їдкіше випитувати невідомих рекламістів-заплутувачів, та не було нікого з них поруч.

Другий з моїх агентів писав у листі, що ніякого «Білого Лева», ніякого такого готелю там немає, а є страшенно запущений палаццо, який, кажуть, і справді колись, двісті років тому, слугував готелем. Нині ж може скластися враження, що там ніхто не живе і всередині нікого немає. Далі в листі писалося: «Всі віконниці не просто зачинені, а ледь не забиті дошками». Він покрутився перед брамою, а тоді про всяк випадок погрюкав у неї. Тут виявилося, що його перше враження було помилкове. Йому відчинив якийсь дивний старигань, що назвався бароном Камероні, головою «Товариства друзів Театру «Ля Феніче». З'ясувалося, що в тому обдертому й зимному притулку животіє ціла родина старих і напівбожевільних венеційських аристократів. «Я намагався розпитати їх про будинок та його історію, але вони виглядали смертельно наляканими і вдавали, що нічого не розуміють», — такими словами закінчувався звіт мого мимовільного агента.

Мені залишалось уявляти, як вони всім сполоханим гуртом випроваджують його з дому, як схожий на Плюшкіна барон Камероні зачиняє за ним двері на всі дванадцять засувів і як вони потім усіма рештками династії ще довго перелякано обговорюють появу підозрілого незнайомця. Хто його підіслав і які ще загрози чигають на них?

Напівтемрява, холод, вогкість. Місто, в якому судові процеси з приводу нерухомості тягнуться по триста років.

Серед висунутих ними тривожних версій бракує тієї, що єдино правильна: центр усесвітньої змови у Франику. Це місто, про яке вони не чули й ніколи не почують, але саме там засів той жахливий павук — я.

* * *

У зв'язку з Ка' да Мосто перед нами вимальовується синьйор Кадамосто, Алвізе. Не сумніваюся, що цей морський мандрівник прийшов на світ у 1432 році саме там. Бо де ж іще, як не в родинному гнізді предків, йому народжуватися. Слідом за ним перед нами постає вся Африка.

Алвізе Кадамосто — це той, хто відкрив Острови Зеленого Мису і ще багато чого в Західній Африці південніше Сенегалу. У гирлі Гамбії він став першим європейцем, який побачив і описав сузір'я Південного Хреста (за його версією — Південного Воза). Кадамосто служив Португалії — замолоду його наблизив до себе навіжений африканською ідеєю принц Енріке Мореплавець, і добрий десяток літ Кадамосто діяв за його наказами та його іменем. У тому, що Цезарія Евора співає саме так, а не інакше, його видатний внесок. Її батьківщину Кадамосто здобув 1456 року радше випадково — силою зустрічних вітрів, що понесли кораблі його експедиції у відкритий океан. 1463 року він повернувся до Венеції, де в родинному палаццо над Великим Каналом засів за описування знайдених і пройдених світів. Кадамосто помер 1488-го: певні тропічні захворювання виявилися невиліковними. До Колумбового курйозного відкриття лишалося чотири роки, а до моїх відвідин Венеції п'ятсот чотири.

* * *

А потім, ще через дев'ять років, у Венеції затрималися ми з Пат. Це було щось, наче повторення наших студентських мандрів столицями Балтії — ніч у потязі, день у місті, весь час на ногах. Уранці ми зійшли з римського потяга на вокзалі Санта-Лючія. Десь близько опівночі звідти ж мав рушати наш потяг до Мюнхена. Ми самі собі вибрали ті 18 годин між двома потягами.

Що ще нагадувало давно минулі студентські часи — це сувора обмеженість у грошах. Нам залишалося насолоджуватися красою тільки там, де вона найменше коштувала. Не коштувати нічого вона цьому місті просто не могла. Ми цідили її маленькими ковточками, ніби наперсток еспресо, що його намагаєшся розтягнути мінімум на півгодини. При вході