Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Врешті я залишився сам. Та не довго, бо 17 вересня 1944 р. розпочалася і моя мандрівка по таборах, що тривала кругло півтора року, себто, до мойого неочікуваного повороту до Европи.

На дні

З мойого першого табору забрали мене звичайною дорогою: приїхали «купці», до бараків влетіли «нарядчики», — працівники таборового «арбайтсамту» — повикидали всіх нас на площу, де відбувалися «повєрки», «построїли» нас і купці почали вибирати собі товар. Цим разом заносилося на якийсь більший транспорт. Бунчужний старшина Рязанцев виніс цілий стос евіденційних карток, а купецька комісія лише проходжувалась вздовж рядів «спецконтіґента». Панувала тиша. Чути було лиш важке дихання «кандидатів» і слова комісії «тот, тот, тот…» Рязанцев питався всіх про ім'я, «отчество», рік народження і, відповідну евіденційну карточку зразу відкладав на бік. Так вибрано було 800 людей.

Між членами «комісії» в першу чергу кидалася в очі постать людини, одітої, мимо ще непізньої пори року, в шубу з футряним ковніром, та ватовану «фуфайку».

Інші зверталися до нього з глибокою пошаною та титулували «товаріщ політрук». Було очевидним, що це начальник табору, до якого нас призначають. Та сіра братія ніколи б не звернула на нього своєї уваги, якби це не був жид… Мимо тоді вже 24-річного перевиховання, совєтські маси мають свою власну, загально відому, думку про представників вибраного народу. І на саму згадку про це, що жид мав би бути командантом нашого табору, настрої сильно впадали. Тут і там дався чути пошум невдоволення, висловлений при помочі загально вживаного у таких випадках виразу. З важким серцем розійшлися ми по бараках. У саму обідню пору, коли всі ми цілим серцем рвалися до цієї ложки зупи, було заряджено нову збірку, нас «построїли» чвірками і зі звичайною повагою вивели за браму, де нас обскочили нові конвоїри, а наш побут у 13 «лагоддєлєнії» скінчився.

Почався довгий марш до нового місця призначення. Тут властиво вперше я мав нагоду усвідомити собі всю безнадійність життя совєтської людини, всю безодню убогости, безпросвітність совєтських буднів. Дорога вела через два якісь колгоспи та містечко Узловая, майбутній наш районний центр. Сама дорога — це була лиш колія від коліс воза, що проїхав туди з тиждень тому. Я нагадав собі, як ми колись критикували польські шляхи і мимохіть усміхнувся. Обабіч «дороги» стояли облогом розлогі простори; запримічувалось майже повний брак більших скупчень дерев. По годинному марші побачили ми перший колгосп. Це було мале сільце на будь-яких 30 хат; небагато постатей пильно метушилися по обійстях. Падала у вічі комплектна відсутність мужчин, всюди лише жінки і підростки. Був саме час молотьби, і жінки молотили ціпами жито. Цей вид був навіть для совєтських людей доволі незвичаиний, вздовж колони пішов гамір обурення. Та старший конвою крикнув: «Прекратіть разґавор» і, все стихло…

На другім обійстю стояла під солом'яним піддашшям моторова молотілка. Коло неї крутився панок з урядовою міною, що приїхав туди бричкою. Панок щось злісно бурмотів, а коні їли солому з даху.

«Що, спортилась?» — не витримав хтось коло мене.

«Да нєт, только механік до смєрті упілся» — відповів панок, очевидно якийсь колгоспний начальник…

Загальний вид колгоспу був доволі жебракуватий. Хати з цегли, нетинковані, покриті соломою, часто без вікон. При хаті де-не-де ще якась кучка, чи комірка. Садків, чи городців при хатах — немає. Між усім мовчки сновигають черідками 8-річні «пацани». Старші працюють. Всюди бруд, сморід і сум. Тишина, чути лиш нерівномірний стук ціпів у непривичних жіночих руках…

«Странє ж нужен хлєб» — пригадалося мені.

З тяжким серцем ідемо далі. Настрої марні, совєтські люди понуро думають свою чорну думу.

Минаємо такий самий другий колгосп. Вже доволі пізня година, саме вертається колгоспна худоба з поля… Дві корови, марні-премарні, видно лиш роги, клуби і ребра; за ними маршують 3 кози, гідні відповідники колгоспних коров козячого роду. Пастухів йде 4, всі з грубими буками в руках… У колоні, тут і там, видно усмішку, та конвой грізно завертає оком і лиця знов стають байдуже-серйозні…

Під вечір переходимо через Узловую. Міський характер оселі незаперечний, але біднота визирає із кожного кутка не менше, ніж у колгоспі. Для совєтського міщанина характеристичні недопасовані штани, подерті чоботи (але рішуче чоботи) та кашкет з козирком догори, все відповідно брудне. Доми різні, старі, що ще мабуть царя пам'ятають, і нові, баракового типу. Впадають в очі нові будинки: двоповерховий «хлібозавод», якась школа і оточений дротом табор для таких, як ми. По головній вулиці бігає худе-прехуде порося і пара курей. Повітря чути самогоном… Уже вночі попадаємо до нового табору. Та темнота така глибока, що навіть положення бараків годі розпізнати. При цьому зимно, приморозок. Переправа через «прахадную» триває, здається, вічністю. Нарешті входимо всі за огорожу. Тут нас розміщують по бараках. Табор, виявляється, новий, причі ще сирі. Лягаєм покотом на голі дошки і спимо. Змучення по довгому марші, без куска хліба, перемагає все.

Наступний день розпочався, очевидно, «від общого построєнія». Був ранок з приморозком; всюди лежав іній. Вийшов згадуваний уже раз жидок з широким жестом представився нам, як Абрагам Шмульовіч Ґройсман, старший політрук, начальник лагера, який зветься: «лаґерноє отдєлєніє Но 27». Відтак виголосив довгу-предовгу промову, страшною російщиною, повну матюків, два-, три- і більше «етажних». У промові охристив нас усіх «ізмєнніками», німецькими запроданцями. Представив нам усю глибину доброти совєтської влади, що не казала нас розстріляти з місця, та накреслив перед нами рожеву картину нашої майбутности в його таборі:

«Будєтє, дороґіє ребята, работать в шахти, получіть кілоґрам хлєба на дєнь, зарабативать много дєнґі. Приєдєт асобий атдєл, будіт вас провєрал, хто будіт харош, єво щастя, хто віновний — етому п… А што на шахтє тяжалой работи, ето нічево, хальоймес. Хто в армія вінтовку носіл, можіть вєліколєпно шахти работал. Сам работал, знаєм».

Промова нашого «начальніка» дуже нас заскочила, та пізніше виявилося, що це тут, між персоналом НКВД, нормальне явище.

І, як би нічого, наказав поділити всю товпу на 3 групи, по 250 людей кожну. «Організація» йшла швидко.

«Ви будєт первий смєна, ви — второй, ви — третій. Завтра йдем в шахти».

Отак відбувся поділ на «шихти», а свіжо призначені начальники «смєн» кинулися організувати своїх підвладних.

Оці свіжопризначені начальники рекрутувалися виключно з новоприбулих, і