Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тим часом Енгівук теж вибрався з печерки і прислухався до розмови Урґль з Атрею. А коли йому увірвався терпець чекати, ступив крок наперед і вигукнув:
- Ану тихо, стара! Тепер моя черга!
Після цього він обернувся до Атрею, скинув свого лю- лькоподібного капелюха, пошкріб лису маківку і промовив:
- То як тебе, кажеш, звати?
- Атрею.
- Не зважай на її тон, Атрею. Стара Урґль іноді буває трохи зарізка, але насправді вона не зла. Моє ім’я - Енгівук. Та нас іще називають двоселенцями. Може, чув колись?
- Ні, - зізнався Атрею.
Здавалося, Енгівук навіть трохи образився.
- Що ж, - вирішив він. - Ти, либонь, не обертаєшся в наукових колах, бо інакше тобі сказали б, що якщо хочеш потрапити до Уюлялі в Південний Оракул, то ліпшого порадника, ніж я, не знайти. Отож, ти звернувся за відповідною адресою, хлопче!
- Та годі вже! Не дмися, бо луснеш! - урвала його стара Урґль.
Вона злізла з каменюки, на якій сиділа, і зникла, щось бурмочучи, у печері. Енгівук вдав, що недочув, і далі правив своє.
- Я тобі все поясню, - мовив гном. - За ціле своє життя я вивчив цю штуку вздовж і впоперек. Навіть облаштував обсерваторію - спеціально з цією метою. Невдовзі планую видати велику наукову працю про Південний Оракул. Її заголовок буде такий: «Загадка Уюлялі: розгадка професора Енгівука». Звучить некепсько, га? На жаль, щоб її завершити, бракує кількох дрібничок. І ти, хлопче, міг би мені в цьому допомогти.
- Обсерваторію? - раптом перепитав Атрею, який не знав цього слова.
Енгівук ствердно кивнув, його оченята засяяли з гордощів. Жестом руки він запросив Атрею йти за ним.
Між величезними кам’яними брилами вгору спиналася вузенька, звивиста стежечка. Де-не-де - там, де вона здіймалася особливо стрімко, - було вибито мініатюрні східці. Для Атрею, ясна річ, східці були замалі, тож хлопець просто переступав через них. Та все одно він ледве встигав за гномом, який хутко дріботів попереду.
- Ніч сьогодні - місячна, ясна, - долинув до нього голос Енгівука, - тож ти все розгледиш як слід.
- Що - все? - допитувався Атрею. - Уюлялю?
Та Енгівук лише нетерпляче відмахнувся і подибав далі.
Нарешті вони дісталися на вершечок скелястої гори. Тут поверхня у них під ногами була зовсім рівна, і тільки з одного боку здіймалося щось на кшталт природного насипу, оточеного бар’єром із кам’яних плит. Посередині однієї з цих плит був отвір, вочевидь, просвердлений якимось інструментом. Перед отвором стояв маленький телескоп, закріплений на штативі, виготовленому а кореня.
Енгівук зиркнув крізь отвір, щось там відрегулював, легенько покрутивши кілька гвинтиків, а тоді вдоволено кивнув і підкликав Атрею, аби той подивився.
Атрею послухався, але, щоби скористатися з запрошення, йому довелося лягти на кам’яну долівку обсерваторії. Спершись на лікті, він зазирнув у телескоп.
Телескоп був спрямований на велику скелясту браму і налаштований так, що в поле зору потрапляла тільки нижня частина правої опори. І тут Атрею побачив, що коло цієї опори, випроставшись, високий і геть непорушний, сидить велетенський сфінкс, весь осяяний місячним світлом. Його передні лапи були як у лева, задня частина тіла - як у бика, на спині він мав гігантські орлині крила, а обличчя сфінкса було лицем жінки, тобто людським, - принаймні за формою, тому що вираз цього обличчя аж ніяк не був людським. Неможливо було сказати, чи це обличчя всміхається, чи виражає безмірний сум, чи, радше, цілковиту байдужість.
Атрею розглядав його досить довго і врешті-решт вирішив, що воно сповнене безмірної жорстокості; втім, тут- таки змінив думку: тепер він не бачив у цьому обличчі нічого, крім безмежної радості.
- Та годі вже, годі! - почув він над вухом голос гнома. - Ти ж однаково не розгадаєш таємниці сфінксового обличчя. Це з кожним отак. І зі мною - теж. Усе життя дивлюся, а таїни так і не збагнув. Ану, дивись-но тепер сюди - на другого!
Він щось покрутив, зображення посунулося мимо склепіння брами, за яким простягалася лише неосяжна пустеля, а потім у полі зору опинилася ліва опора, біля якої у такій самій позі сидів другий сфінкс.
Його велетенське тіло у сяйві місяця блідо світилося якимсь дивним матовим блиском, так, наче було з рідкого срібла. Здавалося, своїм відстороненим, відсутнім поглядом він дивиться на першого сфінкса, тоді як той - таким самим поглядом - дивиться в бік другого.
- Це статуї? - запитав тихо Атрею. що ніяк не міг відірвати від них очей.
- О ні! - відказав Енгівук і захихотів. - Це справжні, живі сфінкси. Ходімо вниз! Як на перший раз, ти побачив цілком досить. Я все тобі поясню.
І він затулив телескоп долонею, тож Атрею більше нічого не було видно.
Поверталися вони мовчки.
VI.
ТРИ МАГІЧНІ БРАМИ
Фухур іще міцно спав, коли Енгівук з Атрею повернулися до печерки гномів.
Тимчасом старенька Урґль винесла столик надвір і накрила його, понаставлявши всіляких солодощів і загущених соків з ягід і зел.
Крім того, на столику стояли дзбаночок запашного гарячого чаю з зілля та кілька питних мисочок* (* Нове слово у харчуванні, виявляється, миски можна пити). Цей натюрморт доповнювали дві крихітні олійні лампадки.
- Сідайте! - наказала Урґль. - Атрею насамперед мусить щось з’їсти і напитися, щоби набратися сили. Самих лише ліків не досить.
- Дякую, - сказав Атрею. - Я почуваюся дуже добре.
- Не переч! - фиркнула Урґль. - Доки ти тут, робитимеш, що тобі кажуть, так собі й затям! Отрута в твоєму тілі нейтралізована. Значить, нема чого поспішати, хлопчику. Часу в тебе - скільки завгодно, тож користай із цього.
- Але ж ідеться не про мене, - заперечив Атрею. - Дитинна Царівна - при смерті. Можливо, тут уже важить кожна година.
- Фіґлі-міґлі! - промурмотіла маленька бабця. - Кому спішно, з того смішно. Поспіхом нічого не досягнеш. Сідай-но! їж! Пий! Ну ж бо! І не переч!
- Ліпше скорися, - прошепотів Енгівук. - Хто-хто, а я таки трошки знаю цю жіночку. Коли вона вб’є собі щось у голову, то хоч кіл на тій голові теши. До того ж, нам і так треба побалакати - нам із тобою.
Отож Атрею, підібгавши ноги, примостився за крихітним столиком і почав призволятися. Він їв і пив - і йому й справді здавалося, що з кожним шматочком і з кожним ковточком в його жили і м’язи вливається золота,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.