Читати книгу - "Любові полум’я"

назад до цілого, до тієї всеохоплюючої і нескінченної любові. Але постійно спотикаючись до тієї першої стадії тілесної любові, вона не може того здійснити. Вона постійно грузне у плотських втіхах, не дозріваючи до наступного кола. Так неможливо досягнути Бога і отримати гармонію і спокій у душі. Шлюб — то є велика праця. То є своєрідний банк, куди ми кладемо свої добрі вчинки і духовну любов один до одного. І якщо там з’явилася нестача від когось одного, то інший мусить то надолужувати і спонукати свою половину до подальших вкладів на спільне добро для вас і ваших дітей…

Віола слухала старенького і погоджувалася із кожним його словом. Дивувалася мудрості і проникливості не мирської людини. Вона твердо пообіцяла собі дотримуватися усіх його порад, чого б їй це не коштувало. І на якусь мить, всього лише мить, їй здалося, що Віктора в її житті ніколи не існувало. Що ім’я його чуже і їй невідоме.

Задумалась над тим, чого їй не сказав чернець, але чим була пронизана його розмова: не була особливою, не особливими були також і її почуття. Уся таємниця крилися в одвічній амбівалентності людської душі, нестримному бажанні змін і нових гострих відчуттів. Серце каже «залитися», а розум твердить «іди»! Зрозуміла, життя — це не те, що минає, а те, що залишає слід у серці.

Зустріч

Оперний театр для Віоли не просто храм мистецтв, це — її рідний дім. Не мислила себе без співу, без сцени, без гіпнотичних аплодисментів публіки…

Завжди ішла на виставу, як на свято. Прем’єри сяяли для Віоли фейєрверком посеред сірої буденності життя. Сьогодні був саме такий вечір. На львівській сцені вперше виступав колектив Флорентійської опери. На честь 110-ої річниці ставилася «Тоска», улюблений твір не тільки Віоли, а й тисяч шанувальників творчості Джакомо Пучіні. Ця опера пережила понад три тисячі постановок. Сотні сопрано кидались з парапетів в’язниці, у розпачі за втраченим коханням і скоєним убивством.

Віолка одягла шовкове вечірнє плаття кольору спілої вишні із відкритою спиною і глибоким декольте. Андріан у чорному костюмі з краваткою в, тон сукні дружини допоміг їй здати у гардероб пальто. Був естетом до кінчиків нігтів і завжди виглядав досконало. Ця з вигляду надзвичайно гармонійна подружня пара одразу привернула увагу публіки у фойє і залі опери. Орисю у такі сумісні вечори віддавали до матері Андріана, або його брата.

Вони зайняли місце в першій ложі, де завжди сідали «свої». Андріан окинув оком публіку в залі. Було багато Віолиних співробітників і знайомих. Усі приязно кивали головами, вітаючись.

Чоловік Віоли, хоча і не був палким прихильником класики, поодинокі виходи у світ оперного бомонду в парі з дружиною полюбляв. Йому лестила причетність до високого мистецтва і його присутність в самому приміщенні опери. Згодом він не раз мав можливість згадати про черговий вихід при зустрічі з партнерами по бізнесу чи просто шокувати своїм оригінальним смаком офісних працівників. Йому завжди подобалося спостерігати за їх здивовано-захопленими поглядами, коли він кидав авторитетні фрази про вокальні дані того чи іншого співака чи якість лібрето.

Зал вщент наповнений слухачами, здавалося, не зможе вмістити у собі більшої кількості людей, але вони усе приходили і приходили. Стояли поміж боковими проходами, доставляли у партері стільці з гримерок… Тихий гул розмов і шелест програмок зароджували передчуття чогось незбагненного, високого і майже фантасмагоричного. Такою була шанувальницька увертюра до опери.

Перший ряд традиційно займали можновладці з дружинами у розкішних шатах і з величезними оберемками квітів або ж із вишукано скомпонованими букетами у кошичках. Аромат дорогих парфумів, блиск коштовного каміння і вечірній мейк-ап публіки бездоганно вливався у бароковий танець архітектури Горголевського. Хто потрапив в оперний театр хоча б одного разу, назавжди залишався у солодкому полоні цього переповненого змістом слова «опера». Той завжди мріяв колись знову пірнути у таїнство вокально-драматичного лицедійства. Та й навряд чи можна б вважати себе повноцінною, гармонійною особистістю, ніколи не скуштувавши на слух цієї божественної музики…

Пролунав останній дзвінок. У залі приглушили світло, наче сонце навмисне втиснули за обрій. Притих шепіт у партері і ложах, навіть, мобільні телефони припинили турбувати власників. Диригент змахнув своєю чарівною паличкою і… зал, як жива істота, здригнувся від трьох перших зловісних акордів. Піднялася тяжка оксамитова завіса і публіка опинилася всередині церкви Сант-Андреа делла Балле у Римі…

Віола затаїла дихання. Музика — її стихія і життя. Коли її чула, реальний світ довкола неї переставав існувати. Слухала так, наче жила тільки цими тонкими вібраціями, наче це було повітря, яким дихала. Кожен звук примушував її кров швидше рухатися венами і, ніби й всотувався в цю гарячу, тягучу субстанцію. Обпікав шкіру морозним тремтінням і майже судомив її тіло.

Усі чекали на італійське бельканто — найвище мистецтво оперного співу…

Віола вже неодноразово співала партію Флорії Тоски у стінах свого храму мистецтва. Але не могла пропустити її у виконанні інших вокалістів. І вона ловила будь-яку можливість послухати Тоску божественної Марії Каллас, нашої української прими Вікторії Лук’янець, неперевершеної росіянки Єлени Образцової та інших талановитих вокалісток. Множила їх майстерність на свій талант, експресивність, глибину і пристрасність. У всіх виконаннях музика Пучіні була несамовито живою, справжньою, позбавленою театральної академічності і скутості. Сподівалася почути нові нюанси виконання.

Зал, наче не дихав. Зі сцени акторам здавалося, що співають перед роззявленою пащею темної безодні, перед нескінченністю. Від того спів ставав ще драматичнішим і проникливішим, нанизаний на безсмертну музику великого композитора…

Перший акт закінчився під бурхливо-захопленні аплодисменти з вигуками «Браво!», «Бравісимо!» Після насиченого живими емоціями, хвилюючого другого акту, Андріан зауважив, задоволено всміхаючись дружині:

— Треба частіше ходити на вистави.

— Приходь. Я буду тільки рада, — стиха додала Віола, вкотре заворожена чаклунством опери.

— Може пройдемося? — вже у дверях з ложі запропонував їй чоловік. — Засиділися трохи.

— Я побуду тут, — відрізала, а потім передумала: — Ні, зачекай, я піду з тобою.

Вона взяла його під руку і вони, як давня подружня пара, попливли поміж публікою, Що обговорювала бельканто в антракті. Одні захоплено кивали головами і емоційно розмахували руками, інші поблажливо посміхалися у відповідь. Співаки і актори — каста людей з привілейованими емоціями: у кожному живе надія, а часто навіть упевненість в особистій досконалості і неперевершеності. Одні не зважаючи на цю внутрішню пиху, працюють до повного виснаження, наближаючись до омріяної цілі. А інші здатні лише на постійну критику кращих, їх відторгнення і неприйняття на поталу власній нікчемності.

Шедевр архітектури приміщення театру цікавив менш