Читати книгу - "Любові полум’я"

Віола мовчки йшла поруч Андріана, подумки прокручуючи усі нюанси співу західної примадонни. Раптом їй здалося, що її внутрішньо занурений погляд вихопив із натовпу когось знайомого. Вона озирнулася. Перебігла очима по обличчях і знайшла. Так, це був він! Віктор з Тетяною. Відчула, як всередині неї щось обірвалося, заповнивши єство гулкими ударами серця. «Для чого?! Для чого, Господи! Я ж уже заспокоїлася».

Вони теж помітили Віолу з Андріаном і тут же підійшли.

— Привіт! — Андріан подав йому руку першим.

— Приємно вас тут зустріти! — відповів на вітання Віктор.

Віола стиха щось бовкнула, а чи просто посміхнулася — вона не пам’ятала. Її думки запаморочилися, а погляд затуманився. Від переконання, що усе минулося, не залишилося й пороху сумніву.

Віола приклеїла до обличчя посмішку і за весь час спілкування спромоглася сказати щось, на кшталт:

— Так, це приклад чудового виконання опери Пучіні.

— Страшенно люблю музику цього композитора. Він — просто геній живого оперного мистецтва. Після його опер не залишається театральності, як від творчості Вагнера. Ти так не вважаєш, Віоло? — звернувся Віктор абсолютно безпристрасно, майже байдуже.

— Напевно, ти маєш рацію, — відповіла спантеличено, повільно, боячись підняти на нього свій погляд.

— Віола повністю під враженням, — пояснив її відчуженість Андріан. — Це її природній стан. Я вже звик до цих заглиблень. А де ваші місця? — поцікавився жвавіше.

— На другому балконі, — відповіла Таня, критично оцінивши зовнішній вигляд і дивний емоційний стан знайомої.

І справді, Віола уся була, немов під дією снодійного: реагувала на зовнішні подразники мляво, погано розуміла, що до неї говорять. Її руки тремтіли, а голос дрижав, у горлі пересохло. Пітніли долоні і їй здавалося, що навіть голова. Вона дивилися крізь співрозмовників і намагалася не підіймати очей на Віктора. Нарешті не витримала і, вибачившись, поспішила до туалетної кімнати.

Крижана вода з крану охолодила її палаючу душу, на кість заморозивши руки. Віола навіть не подумала про те, що може застудити горло. Зірвати репетиції на наступний тиждень. Тепер їй потрібне було повітря. Вона підійнялася сходами на другий поверх, вийшла на службовий хід і збігла ними на вулицю. Насичене озоном повітря після весняної грози розширило її забиті почуттям груди. Усе ще дощило. Віола тепер затремтіла від подиху грайливого вітерцю і боляче стиснувши кулаки, так що нігті залишили по собі майже криваві відбитки на долонях, глибоко видихнула. «Нічого не сталося. Нічого немає. Це просто емоційний сплеск від бельканто», твердила собі подумки. «Це — Тоска. Неперевершена Тоска. Геніальний Пучіні». Одночасно до її вух долинув дзвінок. «Здається третій». Два попередніх продзвеніли, коли була ще на східцях.

Андріан здивовано глипнув на дружину, коли вона, вже контролюючи свій стан, незворушною увійшла в ложу.

— Ти що так довго?

— Була черга, — відверто збрехала. — Тс-с.

Віола мала твердий намір знову зануритися у дійство на сцені. Але та зустріч глибоко її стривожила і сколихнула, здавалося пригаслі емоції. Вона, ніби і чула оперу, та думки її витали навколо Вікторового образу. Намагалася проаналізувати побачене. Знала, що не мала права розраховувати на його прихильність після сказаного тоді, на уродинах. Однак те, що відбувалося у її душі попри всі моральні закони і заборони настирно намагалося знайти відбиття у його очах. Їй хотілося, щоб вони так само блистіли, як тоді, щоб він не зводив із неї свого погляду. Хвилювався, збивався, говорячи. Однак, зауважила його зовсім спокійну реакцію на свою присутність. Привітно посміхався, майже не дивився у її бік, говорив виключно з Андріаном. «Невже він так легко відмовився від мене?», торопіла від такої думки. Їй вперше за усі роки після одруження захотілося, щоб цей мужчина був наполегливим, домагався її, завойовував, як це робили усі інші. З того немилостивого вечора, коли відсахнулася від нього, наче від самого диявола, минуло всього лише кілька місяців, а він вже отямився? Не хотіла у це вірити. Їй здавалося, що вона падає у безодню, що її затягує нескорена гравітація туги.

Раптом Віолі захотілося роззирнутися у залі. Зустріти його очі, його розширені майже до країв чорні крапки зіниць. Але скам’яніла тілом, скута емоціями, зашнурувала свої рухи невидимими батогами волі, на яку тільки була здатна. Та все одно не могла позбавитися думки, що він десь тут поруч і можливо потай спостерігає за нею.

— Хороший тенор, — увірвався в її думки шепіт чоловіка.

— Ти про Каварадоссі? — запитала після паузи.

Йшла третя дія і звучала арія «Е lucevan le stele». Андріан здивовано знизав плечима.

— Ну, ж не про Сполетту. Хоча він теж непоганий.

— Після інтелігентного Пласідо тенорів не сприймаю, — відповіла йому на вухо.

Андріан примусив її цим зауваженням випірнути із свого забуття і влитися в дійсність. Ох, яким близьким і несамовито хвилюючим зараз було театральне дійство. Надія закоханих Флорії Тоски і Маріо на швидке звільнення від тюремних мурів і рожеві мрії на спільне майбутнє, відбивалися луною у Віолиному затуманеному розумі. І смерть обох героїв практично знесилила її. Застелила її власне життя чорною вуаллю.

Зал аплодував стоячи. Тричі на біс виходили вокалісти. Виконавиця партії Тоски повторно виконала глибоко-емоційну арію з другого акту «Visi d’arte, visi d’amore». Публіка слухала затаївши дихання. Віола чула стукіт власного зраненого серця, наче на сцені вона сама.

Шквал аплодисментів… Віола глибоко видихнула. Несподівано вхопила чоловіка за рукав. Боялася знову зустрітися з Віктором після закінчення вистави.

— Йдемо, Андріане, — майже благаючи. — Я дуже втомлена.

— Вже? Зараз?

— Мені треба перетравити цю оперу. Запаморочливе виконання.

У кожного своя правда. А іноді вона буває подвійною. Та й хто знає, де та правда. Це істина завжди одна й та сама. Та чи дано нам її знати…

Андріан не сперечався, хоча і здивувався такому поспішному виходу із оперного. Зазвичай вони ще довго потім, після вистави спілкувалися із Віолиними співробітниками, співаками і концертмейстерами. Іноді до них приєднувався і сам пан директор. Та сьогодні вони швиденько ретирувалися. Андріан навіть не поцікавився, що сталося. Завів двигун свого кросовера і плавно повів машину по щойно перекладеній, зрошеній вологою, львівській бруківці.

Місто, омите весняним дощем і овіяне тихим вечірнім вітром, готувалося до сну. Вже не було надокучливо спресованих автомобільних потягів на вулицях. Лише поодинокі автівки боязко шаруділи дорогою. Ліхтарі виловлювали з мороку самотніх перехожих, які повільно прогулювалися, вдихаючи свіже озоноване повітря. Архітектурні химери, спадок помпезного бароко, пильно патрулювали територію своєї нічної варти.

Віола відсторонено дивилася у вікно. Не