Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

«Знову починаються пиятики, — подумала вона. — Мабуть, йому щось у голові заскочило. Мав би тут бути Еміль, та він — ой! — давно пішов геть. Невже Еміль міг би подобати на побитого промоченого пса? Та ніколи в житті, ото й уся мова!»

Після цієї тихої розмови на самоті Євгенія згасила світло й спробувала заснути.

Все ж таки Єранссон вважав, що повівся погано. Не через те, що сторопів перед Євгенією (було радше навпаки), а через те, що зле почувався з похмілля й соромився самого себе. «Такого ніколи вже не трапиться, — подумки постановляв він. — Піти туди серед ночі й випитувати, що вона думає про того цілого Еміля! Яке мені діло до нього? Живе сам по собі, а ми з Євгенією самі по собі, та й край!»

Проте слово знову лизнуло Єранссона по ногах. Він білив стелю, стоячи на хисткому риштованні — дошці на двох козлах, і тут один щирий приятель сказав ще одному щирому приятелеві:

— У суботу ввечері приїжджає Еміль Смітт із Америки. Так сказав його старий батько. Піду на станцію й подивлюся, чи впізнає мене Еміль.

У Єранссоновій руці поважчав пензель. Маляр водив ним, козли роз’їжджалися, дошка вивернулася, й довелося стрибнути. Приземлився на ноги, однак упав на задок і задумався.

— Що там, до біса, таке? — спитали щирі приятелі.

— Чортові козли! — сказав Єранссон козлам, приятелям і всьому світу. Піддавшись миттєвій слабкості, він знову заскочив на чарочку, і в кафе повторилася та сама історія. Там наймолодшого щирого приятеля послали по купований з-під поли спирт. Цього разу замість битися Єранссон співав, але раптом у розпалі веселощів йому зірвався голос. Гик, бе-е-е — і лоб обперся до стола, почалася блювота.

— А ми гадали, що ти витриваліший, — зауважили приятелі. — Таж це пійло таке розведене, що на смак як водичка!

Єранссон подався додому проспатися. Був настільки мудрий, що, поки тхнуло від нього спиртним, ані не гадав піти до Євгенії. Лише пізно ввечері попозанурював голову в тазик з водою, виполоскав рот зубним еліксиром і рушив до нареченої. Однак чутка його випередила.

— Ага, — сказала Євгенія, — шановний пан уже проспався з перепою! Підете, шановний пане, на роботу в таку пору чи відпочиватимете? Житимете, пане, в забігайлівках разом з іншими лайдаками! А я гадала, що матиму непитущого чоловіка. Не хочу п’яної свинюки!

— Євгеніє… — почав був наречений.

— Цить!

— Євгеніє…

— Я все життя Євгенія. Скажи-но мені, Єранссоне, ти й далі будеш пити чи ні?

— Євгеніє, я хочу знати правду. Що в тебе було з отим Еґоном, чи Ефраїмом, чи Абелем Сміттом, що має повернутися додому з Америки?

На те вона відповіла тільки поглядом. Усміхнулась, і це трохи заспокоїло Єранссона. Натомість Євгенія відчула смерть у серці.

Наперекір усім обіцянкам, поясненням та рішенням, наперекір слову, урочисто даному собі самому, що з пияцтвом покінчено на вік-віків, Єранссон купив літр і суботнього ранку, перед роботою влаштував собі велику гулянку. Запекло в серці, закрутило в животі, а тоді, як завжди, вдарило в голову й там зостало. Довелося взяти ще один літр, аби зметикувати, що робити далі, а коли відчулася його дія, тоді постала зовсім нова, свіжа думка: всупереч усім постановам, через холоднечу в нутрі та надворі взяти ще третій літр. Годинник вибив пів до восьмої, і приятель-товариш Юганссон сказав:

— Йду вже, Єране.

— Прийду за хвилинку, — усміхнувся той.

Годинник вибив дев’яту, десяту, а об одинадцятій Єранссон, п’яний і голодний, прийшов до їдальні, де його попросили прийти за півгодини, бо ще не наварили-напекли.

І тоді він вирушив у далеку мандрівку.

Прямував, наскільки це йому вдавалося, вулицею, а далі шосейною дорогою — геть від міста. Ішов, як і пристало м’якосердому хмільному, зголоднілому малярчукові, зневіреному й вибитому з колії. У голові речі, поняття й увесь світ змішувалися, сколочувалися, як чамур, щезали й поставали знов. Стелилася дорога, під ногами рипів сніг, а Єранссон ішов світ за очі. Куди ти, бідний маляре, з отяжілим серцем? Він ішов далі, по лиці стікав піт, дарма що день видався холодний. Маляр скинув шапку-кримку — запарував піт, закурилося волосся, й збоку могло видатися, що це нещасна збожеволіла парова машина. У мозку колотилися речі й поняття. «Не треба було мені налигуватися. Навіщо ця пиятика? Навіщо цей запій, що одним махом, наче бездумний удар сокирою, відтяв усе найдорожче в житті?» У мозку товклися слова й поняття. «Звісно, маєш право хоч один раз побути таким, яким ти колись був. Невже ж ти для цього не дозрів на роботі та й взагалі в житті? Можна таке спитати?» У голові, немов у бетономішалці, колотилися й оберталися речі та поняття. Ось вигулькнув Еміль, показався на мить — і втонув, як камінь, у цьому місиві. І знову виринув. Не мав ніякого обличчя, бо ніколи не потрапляв на очі Єранссону. Був лише іменем, подією, що ось-ось має статися, був лихим передчуттям.

Єранссон опинився у глухій закутині. Промерзла дорога звернула вбік, і він прямував нею, наскільки це вдавалося, на довгих, наче ходулі, втомлених ногах. Збігав піт, Єранссон парував, як тягловий кінь. І куди це поділася шапка-кримка? Волосся покривалося памороззю, минав час. Невдовзі загусне місиво, невдовзі станемо перед ще одним рішенцем. Здоровий глузд, що ворушився десь у нутрі, показався на мент, і все постало в іншому світлі. Єранссоне, не ходи простоволосим, повернися, надінь шапку. Ще кілька кроків — і розчин так загус, що мішалка спинилася. У затужавілій суміші блиснули два камені — здоровий глузд і рішучість. Маляр повернувся, натрапив на свою шапку й пішов додому, цілком тверезий. Ліг у постіль і крутився на всі боки, з носа безперестанку текло.

«Проти застуди кожен має право зажити ліки», — подумав він. Встав, наповнив склянку, глитнув і