Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Яким прекрасним було б твоє життя, якби не ти…» Так сказав колись мій чоловік. І мав рацію.
Найстрашніше для мене – мовчати. Я неймовірно балакуча. «Ре-чис-та», як сказав би один жахливий… И побазікати для мене іще краще, ніж кава там чи шоколад.
А було ось так. Приїхали ми з чоловіком у гори вдосвіта. Домовилися з київськими друзями там зустрітися. Чоловік вирушив у своїх справах. Ну ви знаєте, у чоловіків усі справи державної ваги. А насправді – його запросили ловити струги. Знаєте, що таке струги? Зараз облизуватися будете. Струги – це карпатська форель. Вона водиться лише в мілких та дуже чистих гірських струмках. І чоловік поїхав кудись далеко та високо, бо форель-струг не витримує галасу й метушні.
А я залишилася на полонині, дивитись і радіти.
Щовесни у нас в Карпатах відбувається рідкісної краси свято – вихід на полонину. Цього дня карпатські вівчарі виганяють на пасовисько овець. Це означає, що в Карпати прийшла весна. Вихід на полонину – таке колоритне видовище, бракує слів. Гуцули приїздять з різних куточків світу. Оркестри змінюють одне одного, грають безперестанку; трембіти, танці, ярмарок усіляких національних ремесел, сир-фест – виставка та дегустація сирів. Ото вже я накуштувалася сиру, бринзи, сметани, молока – ледве що нявкати не почала… І головне – ні бандитів, ні міліціонерів, ні політиків. Вони того дня в якомусь іншому місці тусувались.
Ну ось, прошу дуже, – забалакалася, захопилася!
А продавці на ярмарку – як на підбір. Смагляві, білозубі, вусаті! І кожен не проти потеревенити – є де розгулятись моїй «речистій» натурі.
І коли тебе називають пані, до того ж роблять комплімент, що ти файна, як квіточка… І пропонують медові стільники, справжнє диво, адже мед на гірських травах… І ти просто танеш від задоволення, вислуховуючи, як господар ароматного товару Іван познайомився зі своєю дружиною Галею та як потім кілометри виходжував горами, щоб її побачити, та ще потім сіно духмяне і літня ніч із зоряним дощем… А його молода дружина дзвінким таким голосочком заперечує, відмахується і регоче, чорноброва, рум’яна, вії густі, довжелезні і яскраво-фіолетові очі. Вона – тендітна, маленька, Іван – величезний, широкий та кудлатий. Прізвище в них симпатичне – Грабик. Причому вона його називає Грабичок, а він її – Грабичка. Галя сміялася, що Грабичка домашні тварини бояться, розповідала, як одного разу він вийшов із лісу назустріч коневі, що тягнув підводу, кінь побачив його, напівроздягненого через спеку, велетенського, жахливого, пелехатого, перелякався, розпрігся і дременув. Кінь подумав на Івана, що то ведмідь. Або снігова людина. Хтозна, в коня не спитали. І ось слухаєш цих двох щасливих, відкушуєш, не дивлячись, ароматну м’якіть. І не бачиш, що ці ж стільники з іншого боку відкушує бджола. Ти з одного боку кусаєш, вона – з іншого. І так ви обидві, ти і бджола, дістаєтеся середини, і потім ти відкушуєш разом зі стільниками і шматочок від бджоли, все ще витріщаючись на Грабиків, а бджола, котра ні на кого не витріщається, а просто зосереджено вовтузиться, бджола з метою самооборони відкушує від тебе… О! Язик німіє. Очі вилазять із орбіт. Вусатий пасічник та його молода дружина думають, що це від захвату, а ти вже чуєш музику небесних сфер. Або який там репертуар слухають, коли душа тихенько відпливає з тлінного тіла. Попросити люстерко, аби глянути, що там у тебе з твоїм язиком, неможливо, бо просити нічим. Можна мукати… Можна робити «у-у-у-у-у!». Ні, мабуть, «у-у-у-у» не виходить, виходить «е-е-е-е-е!». Ти висолопила язика, така зваблива красуня, щоправда, вже менше схожа на квіточку… Гуцули бачать у тебе на язиці конаючу комаху і все розуміють нарешті.
– Плюю-у-у-й!!!! – кричить гуцул Іван.
– М-м-м-м! – мукаю я.
– З-з-з-з… – прощально співає бджола.
– Йой-йой, Божечку! – схлипує та хреститься Галя.
– О, соле мі-і-і-іо! – голосом Соткілави палко заливається мій мобільний телефон.
Коли співає Соткілава, ой, коли співає Соткілава… О-о-о-о… Ах, знаєте, коли співає великий Соткілава… Ну ось, знову збилася на манівці. Коли співає Соткілава, значить, мені телефонують абоненти, зазначені у моєму телефонному довіднику як VIP.
Телефонує Володарський, приїхав із Києва з родиною до Чернівців.
– И-и! – вітаюсь я, скорчившись від болю в язиці під невтомну віртуозну лайку Івана, котрий бігає колами, переслідуючи виплюнуту бджолу, яка чомусь передумала конати.
– Це я, Володарський! – радісно кричить Володарський. – Ми приїхали! Ми вже в Чернівцях. Ти де?
– И-и-и… – тицяю я паралельно Іванові на його прилавок з медом, де розташувалася наша з ним бджола… Вона гнівно дзижчить і, зважаючи на її енергійну поведінку, збирає бджолине ополчення. Мабуть, вона в них польовий командир, ця бджола. Знаєте, як це зараз модно, щоб в усіх і всюди були польові командири…
– П’яна… П’яна як чіп, – комусь убік стиха повідомив Володарський.
– Хте?! Я-а-а п’єана?! – обурилась я.
– А хто, я?! – спитав Володарський. – Я, між іншим, тут з дружиною. Також Володарською. І Володарською-донькою. Пристойні дівчатка. З тобою хотів їх познайомити, а ти п’яна…
– Я не пиу-у-у!!! – знову обурилась я.
– Ага, не п’єш… – заздрісно і злостиво проказав Володарський. – А язиком не повернеш…
Іван на той час уже трохи вгамувався, і я благально простягла йому слухавку, відмахуючись від новоприбулих бджолиних загонів.
– Пане! – намагаючись перекричати моє верещання, диким голосом заволав у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.