Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

З усього сказаного Іваном Володарський зрозумів лише добре темперований російський мат і слово «бджола».

– А! То вона на якійсь пасіці квасить, – знову комусь наябедничав Володарський. – І пасічник там – ой-йо-о-ой! Також теплий уже…

– Пане, ви до мене розмовляєте чи нє? – Іван абсолютно не розумів Володарського, Володарський – Івана… – Чуєте? Вашу пані бджола вкусела…

– А-а-а-а! – втішився Володарский. – Бджола її вкусила? Ага, – і запопадливо поцікавився: – А куди?

– В цей, в цей…

– Куди-куди? Ну-ну?!

Іван засоромився, а я занепокоїлася, що зараз Володарський вирішить, ніби бджола знайшла особливе місце.

– В цю… В цю… – Володарські просто-таки затамували подих біля свого телефона… – От бісів телефон! Пане! Вкусила так, що їсти і розмовляти вона не може, – закінчив бесіду Іван.

– А-а-а, – розчаровано промовив Володарський. – Ото й усе?

– Е?! – обурилась я. – Е-е-о?!

Ну, думаю, скажи дякую, що ти далеко. А то у меня в самої жало. Щоправда, Галя дала люстерко, а манікюрний несесер у мене був у сумці, і жало я витягла пінцетом. Але отрути на Володарського у мене в язиці ще залишилося!

– Ну давай, приходь до тями, – доброзичливо попрощався Володарський, – а ми поки що… той… поснідаємо… А потім приїдемо до вас, на полонину.

Я скривджено зітхнула. Поснідати для мене в моєму становищі було недосяжною мрією… Кінчик язика, куди вкусила бджола, вже не вміщався в роті. Іванко сказав, що все минеться, і нічого страшного, якщо жало витягли швидко, ну не побалакаєш годинку-дві… Це мені він таке сказав – не побалакаєш годинку-дві… Мені!

Спершу я вирішила досхочу наплакатись і тільки потім уже преставитись. Спочити на миру… Умови, тим паче, були щонайкращі – трембіти голосять, люди причепурилися, коні фиркають, гривами трясуть… Сонечко, весна… И-и-и…

І життя, як це зазвичай буває в таких випадках, полетіло в мене перед очима. Ось я народилася. Сонячного недільного весняного дня я з’явилася на світ у центрі міста Чернівців у будинку з фресками, яким уже тоді було понад сто років. А до речі, ці фрески нині такі ж барвисті та яскраві, як і в день мого народження, а погляньте на мене… Ой, треба ж серйозно. Може, це останні думки в моєму житті, а я знову манівцями. Отож, я народилася, і гостро постало питання мого імені. Мама хотіла назвати мене Марією. А тато хотів… хлопчика. Але потім пообіцяв змиритися з появою мене, якщо мені дадуть ім’я Анна. На честь однієї гладкої дівчинки, з якою тато ходив до дитсадка.

– Ні, – сказала мама, – і не мрій… Може, взагалі її Пронею Прокопівною назвати?! Чи Солохою?!

А тато спохмурнів. Тоді мама звеліла йому вийти на вулицю о шостій ранку і запитати ім’я, як у казці, в першого, кого зустріне. Перший, кого зустрів тато, на його ввічливе прохання назвати будь-яке жіноче ім’я, бовкнув таке, що тут і пішло б моє життя шкереберть у перші ж дні. І хоч батьки дійшли консенсусу, з’єднавши два бажаних імені в одне, гадаю, саме та ранкова подія зіграла свою роль у моїй долі. Тобто ця фатальна бджола саме тоді й була кимось запланована… И-и-и…

А ось дитячий садок, школа, мене приймають до комсомолу і запитують, коли день народження Суслова. А я навіть не знаю, хто це такий.

– А хто це? – питаю.

І Тайка Іванова обурено:

– Як?! Суслов?! Ти зовсім того, Гончарова?! Теоретик і апологет ось-ось прийдешнього комунізму, що настане вже цього або наступного року, наступає практично нам на п’яти. Ось хто такий Суслов! Ганьба, Гончарова! То коли його день народження?! – запитує Тайка суворо.

І я з властивою мені реакцією спершу швидко ляпнути, а потім обміркувати вже висловлену думку, – відповідаю:

– Не знаю. Суслов мене на день народження не запрошував.

І в НДР на музичний фестиваль мене не пустили. І сварили на шкільній лінійці, щоб я волосся вкоротила, а спідницю подовжила. І до музучилища я не вступала, бо не була комсомолкою, боялася, що мене не приймуть. І ось, прошу, ще й бджола мене цапнула… И-и-и…

А ще промайнув фрагмент нещодавнього інтерв’ю. Марина, тележурналістка, така гарна, ставна, розумна, так слова вимовляє – чітко, роздільно, легко… Не те що я зараз…

– А чого б ти іще хотіла навчитися в цьому житті? – Марина запитує.

А я – ні щоб сказати, що слід мені, Марино, нарешті навчитися не збиватись на манівці, Марино, не розпускати вуха, Марино, бути назирці, коли жую! Бджолині стільники!.. Якби я промовила таке вголос, можливо, янголи мої нагорі, котрі випадково в той час дивилися телевізор, зазначили б у себе в записничку простежити за цією дурепою, коли вона жуватиме бджолині стільники і викреслити цю подію з протоколу намірів, написаного кимось іще в перші дні її життя… Ні, навіщо? Застрекотала, мов сорока, що і пожежником хочу, головним по брандспойтах. І асистентом диригента, щоб носити за ним ноти, а коли в нього грип або пронос, диригувати самій зрідка… І ще стільки всього: бити ірландський степ, готувати гаспачо, опанувати туніське плетіння, малювати на склі, складати оригамі, класно фотографувати, мандрувати на повітряній кулі. І ще у мріях моїх була комплексна програма державної ваги із захисту прав тварин, до переліку яких, до речі, належала і бджола, що добре погуляла у мене в роті.

А тепер все. И-и-и…