Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Ніколи мені не стати симпатичною бабуською, щоб до мене приходили тимурівці пити чай з варенням і запитувати, чи не треба мені допомогти складати дрова. І щоб слухали мої спогади, як я була замолоду знайома з поеткою та письменницею Наталією Хаткіною.

– А ви Леніна бачили? – шанобливо запитали б тимурівці.

У голові моїй затуманилось, і я раптом побачила Марину в телевізорі.

– А ви пам’ятаєте, дорогі телеглядачі, – урочисто й печально сказала Марина, чітко, легко і розбірливо промовляючи кожне слово, не те що я зараз, – ви пам’ятаєте, тут у нас, в студії, була одна пані «речиста»? Вона ще верзла таку дурню, – сумно повела очима Марина кудись убік від зніяковіння та журби, мовляв, як вона могла тоді на мене повестися, – всіляку дурню про брандспойти, гаспачо, степ і жаб. Так отож, – тут Маринин голос міцнішає, – отож! З глибоким сумом сповіщаємо, що її… цапонула бджола. В язик. Жити вона житиме, але цей рябої кобили сон вже не оповідатиме ніколи. Тож спіть спокійно, дорогі товариші.

«И-и-и-и…» – подумала я, уявляючи цю картину.

Але! Ех, Марино, Марино! Погано вона знала гуцулів!

– Я тебе почастував цією бджолою, – з інтонацією Богдана Ступки вигукнув Іванко, – я тебе і…

Одне слово, Грабичок, вочевидь, вирішив мене прибити, щоб не мучилась. І подумала я, що це дуже непоганий вихід зі становища. Насамперед для Грабиків, щоб я не завивала у них під хатою і не відлякувала покупців меду…

– Я тебе почастував, я тебе і відвезу до лікарки!

Мені було вже однаково. Іванко з Галею потягли мене в село Розтоки до місцевої знахарки, ворожки та чаклунки Фрозини.

Мої молодята поважно крокували селом, чемно розкланюючись і вітаючи зустрічних довгими, на мій погляд, занадто довгими вітаннями. Грабиків, мабуть, любили в селі за працьовитість і прекрасні Галині фіалкові очі. Вони із задоволенням, без поспіху кожному зустрічному розповідали, що сталося ось із цією пані, котра віддано трюхикає за ними з підвиванням та скавулінням. Зустрічні хитали головами і цокали язиками, а я приречено перечікувала пароксизми їхнього співчуття, всідаючись у затінку на узбіччі, висолопивши синього язика, немов собака чау-чау.

– Далеко ще? – запитала я. – Аео е? – звучало це так.

– Та нє-є… Близенько… – заспокоїла меня Грабичка.

До цього «близенько» я чимчикувала то вгору, то вниз слідом за бадьоро крокуючим Іваном та легконогою Галею ще години півтори. Пригадую лишень, що ми вийшли на високу гору та увійшли у хмару. І неначе я вже на небесах, і це виявилося не так страшно. А гарно, незвичайно і навіть кумедно. Там, у хмарі, було прохолодно, туманно і колючо. Та коли вона, ця хмара, опинилася під нами, навколо постала прохолодна густа зелень, і я побачила освітлену сонцем дерев’яну Фрозинину хату. Двоповерхову, добротну, з різьбленими балконами, з фінською яскраво-синьою черепицею.

Ось тут я й збагнула, який чудовий подарунок зробила мені та бджола!

Дивовижним і чарівним місцем виявилося обійстя розтоцької ворожки, немовби зовсім нещодавно на цьому подвір’ї знімали декілька фільмів із життя різних народів та різних епох. Ткацький верстат і древні лавки стояли поряд із сяючим «лендровером». На зеленій траві, де було розкладено домоткані рушники та веретки для просушування і відбілювання на сонці, стояв електричний фонтан із пишною негритянською танцівницею. У вольєрі плювався з люті чорний з підпалинами доберман, а поряд із вольєром снували сюди-туди двоє білосніжних кроликів. Поміж гіпсовими левами походжали подвір’ям кури, індики, гралася зграйка кошенят із тремтливими хвостиками і велично тупцювали два облізлих павичі.

Та коли я побачила Фрозину, я взагалі забула про свою кривдницю-бджолу. Оце поталанило, так поталанило! Такою неймовірно дивовижною красунею була ця Фрозина, просто очей відвести не можна – здоровенна, ще більша та вища за Івана, широченна, чорноока, повний рот золотих зубів, довгий-предовгий ніс, густі, схожі на гусінь, брови, на сиве волосся недбало намотана турецька шаль із китицями. І косоока! Просто дух перехоплювало від її вроди! Чоловік ворожки, хирлявий і маленький, у жіночому фартушку та хустці, зав’язаній навколо обличчя так, що над головою стирчали великі довгі барвисті вуха, порався на подвір’ї. Такий милий і зворушливий у цій хустці, пояснив, що у нього запалилися мигдалики, і дружина, як він шанобливо сказав, поклала компреса, так і сказав: «Жінка моя, Фрозина Василівна, поклали компреса». Фрозина дивилась якийсь серіал, лякалась, ойкала, захоплено притискала руки до грудей, давала поради героям, підказувала репліки, гнівалась, прозивалась і закликала нас у свідки, які головні герої дурні. Одне слово, перебувала під владою екранних подій.

Я знічев’я почала роззиратися довкола.

У сусідній кімнаті біля дзеркала крутився парубок. Він застібував ґудзички чистенької білої випрасуваної сорочки, поправляв напрасовані штани і милувався блискучими новенькими гостроносими туфлями, відставивши ногу на п’яту, немов у танці… Фрозина, відірвавшись на секунду від телевізора, потяглася шиєю до сина і, не встаючи з дивана, тривожно запитала:

– Славчику, ти куди, синку?

Славчик, прилизуючи неслухняні пасма мокрим гребінцем, старанно рівняючи проділ, відповів швидко і не озираючись:

– Та йдемо, мамо, Петра бити.

– А-а-а… – заспокоїлась Фрозина. – Ну то добре, тільки не кури.

Кіно, як завше, перервалося у найнесподіванішому місці. Фрозина, міркуючи вголос, висловлюючи версії, чим може скінчитися вся ця історія, перевальцем наблизилася до мене:

– От, яка ж жизнєнна картина! – поділилася вона враженнями.

Минала вже друга година після укусу, я сиділа з висолопленим язиком і запаленими набряклими очима, як у породистого басета. З язика капало – я зголодніла.

– Я взагалі в свята не лікую… Але… Шось, дитинко, в