Читати книгу - "Моє сторіччя"

до вереску на повен голос, то тут уже ніщо не допомагало: ні бабусині спроби розповісти мені казку, ні дідусеве запрошення зіграти в м’яча. Я регулярно доводив до нервового зриву родичів та гостей своїм стабільно кепським настроєм, руйнуючи їхні підкреслено високоінтелектуальні розмови. Хвилин на п’ять вередуна вдавалося підкупити шоколадками «Котячі язички», але поза тим нічим не можна було мене втішити надовго відтоді, як я перестав смоктати груди матері. Я не давав своїм батькам навіть посваритися спокійно.

Так тривало доти, доки, врешті-решт, ми не стали платними абонентами радіоточки, що давало змогу слухати програми загальнонімецького радіо, і лише тоді моїй родині вдалося — за допомогою радіоприймача та навушників — перетворити мене на мовчазну, затаєну в собі дитину. Це сталося на частотах Вроцлава, на яких Сілезька студія «Радіогодина» вранці та по обіді транслювала дуже насичену програму. Незабаром я навчився користуватися кнопками на радіо й забезпечувати собі пристойну якість прийому, незалежно від атмосферних перешкод та інших сторонніх звуків.

Я слухав усе підряд. Баладу Карла Льове «Годинник», блискучого тенора Яна Кепуру, божественну Ерну Зак. Мене однаково сильно цікавили й уривки з «Бджілки Майї», які читав Вальдемар Бонзельс, і прямий репортаж про регату з академічного веслування — я слухав усе, затамувавши подих. Про мій усебічний інтелектуальний розвиток дбали передачі про гігієну ротової порожнини, або ж лекції під назвою «Що вам потрібно знати про зорі». Двічі на день я слухав репортажі з біржі та дізнавався таким чином про економічне зростання; мій батько експортував сільськогосподарську техніку. Тимчасом як моя родина, врешті вивільнена від мене, могла продовжити свої безкінечні сварки та суперечки, я почув про смерть Еберта, а трохи згодом — про те, що після двох турів виборів генерал-фельдмаршал Гіндербурґ став його наступником на посаді президента рейху. Але й передачі для дітей, у яких казковий герой Рюбецаль, таємничий гірський дух Карконошів, лякав злиденних будників у своїх володіннях, знаходили в мені вдячного слухача. Значно менше мені подобалися працьовиті гномики в передачі «На добраніч, діти» — протоверсії наступних телехітів про піщаних чоловічків, однаково популярних як на сході, так і на заході країни. Але найбільше я любив випробувані ще на світанку моєї «кар’єри» слухача радіовистави, в яких чувся свист вітру, стукотів, як справжній, дощ на даху, гримів грім, голосно іржав сивий кінь під таємничим вершником, рипіли двері, плакала дитина, як колись плакав і я.

Навесні та влітку мене тримали в саду нашої вілли, і там я завдяки радіоприймачу здобував освіту на лоні природи. Але хор пташиних голосів звучав у моїх вухах не з неба чи гілок наших фруктових дерев, а в інтерпретації геніального імітатора голосів доктора Губертуса: саме в його виконанні з навушників я вперше почув щиглика, синицю, чорного дрозда, зяблика, вивільгу, вівсянку та жайворонка. Тож нічого дивного, що сварки моїх батьків, які в міру загострення подружньої кризи ставали все гучнішими, не долітали до мого слуху. Мабуть, тому і їхнє розлучення не стало для мене надто болісною подією, адже нам із мамою залишилася вілла у передмісті Вроцлава — разом із садом, усіма меблями і, ясна річ, радіоприймачем та навушниками.

Наш радіоприймач мав спеціальний підсилювач для того, щоб ловити низькі частоти. Мама купила мені захист на навушники, який зменшував тиск. Згодом мій улюблений приймач замінили прилади із мікрофонами; у нас був п’ятиламповий апарат фірми «Бляупункт». І хоча відтоді ми могли слухати передачі з Кьоніґса-Вустергаузена і навіть портові концерти в Гамбурзі чи хор хлопчиків з Відня, але в цьому більше не було особливого шарму навушників.

До речі, саме Сілезька студія «Радіогодина» першою запровадила вишуканий тризвук на позначення паузи, а вже потім це почали використовувати по всій Німеччині. Тож, мабуть, нікого не здивує те, що я залишився вірним радіо і зв’язав з ним своє життя. Так, під час війни я вже сам створював для найпопулярніших радіопередач настроєві замальовки (приміром, до Різдва) із фронтів — від Північного моря до Чорного, від Атлантики до Лівійської пустелі. А коли й для нас настав вирішальний момент, працював на Північнонімецькій радіостудії, спеціалізуючись на радіовиставах. Нині цей жанр приречений на вимирання, а ось навушники мого дитинства знову дуже популярні серед молоді: всі вони ходять із заткнутими вухами, всі заглиблені в себе, але при цьому цілком притомні.

1926

Обліковими списками завідую я. Коли Його Королівська Величність змушений був податися у вигнання, я з самого початку відповідав за порядок: чотири вертикальні палички й одна горизонтальна, яка їх перекреслює. Уже в першому місці, де ми зупинилися у Голландії, Й. В. сподобалося власноруч рубати дерева, а потім — у замку Доорн, розташованому посеред лісу — він це робив уже щодня. Списки я вів поміж іншим, бо передусім відповідав за кінні екіпажі у каретні. Й. В. рубав ліс навіть у негоду, іноді зі мною, іноді — у супроводі свого ад’ютанта пана фон Ільземанна. Його Величність перетворював стовбури на поліна, якими розпалювали камін у вітальні будинку, а також в оранжереї, де подеколи селили гостей. Він рубав дрова навіть тоді, коли запас був ще достатньо великим. А скалки для розпалу він узагалі рубав лише сам, не довіряючи нікому, і, ясна річ, орудував лише здоровою рукою. Із самісінького ранку, відразу після молитви, спільної для всіх мешканців дому — і для Й. В., і для слуг, — він за будь-якої погоди йшов до лісу. І так щодня. Кайзер відпочивав душею під час рубання лісу ще на гауптквартирі під Спа — це коли в кінці жовтня Людендорффа, так би мовити, зрубали під корінь, а замість нього поставили генерала Ґрьонера. Я чув, як згодом Й. В. бурмотів собі під ніс у каретні, розправляючись із дровами: «В усьому винен цей Людендорфф!» І хто там ще був винен у перемир’ї й