Читати книгу - "Моє сторіччя"

Союзники, ясна річ, відразу ж почали вимагати відшкодування. Американці збиралися отримати від нас понад три мільйони марок золотом. Тоді фірма «Цепелін» запропонувала компенсувати всі борги шляхом передачі дирижабля, збудованого за останнім словом техніки. Й оскільки американські військовики були дуже зацікавлені нашою найновішою моделлю, яка гарантувала наповнення кулі понад 70 тисячами кубічних метрів гелію, то пропозицію було прийнято: «LZ 126» мали переправити до Лейкгурста і передати відразу ж після приземлення.

Саме це багато хто з нас вважав найбільшим приниженням. Зокрема і я. Хіба нам ще не достатньо було принижень? Хіба нав’язані умови миру не обтяжили нас таки надміру?

Ми, точніше — дехто з нас, не могли позбутися думки, що слід якось перешкодити цій жахливій оборудці. Мені довелося довго боротися з собою, аж поки я не побачив у цій справі певний позитив. Лише після того, як я особисто пообіцяв докторові Екенеру, якого ми всі обожнювали і як капітана, і як людину, відмовитися від спроб саботажу, мені дозволили взяти участь у подорожі.

Наш «LZ 126» був такий бездоганно гарний, що я й досі бачу його перед собою. Але тоді я ніяк не міг подолати своє бажання його знищити — з самого початку, ще над Європою, коли ми піднялися на п’ятдесятиметрову висоту над Кот д’Ор. Ми мали спорядження більш ніж щедре, з розрахунку на дванадцять осіб, але на борту не було жодного пасажира, лише кілька американських військовиків — і вони цілодобово стежили за нами. Та коли ми летіли над територією Іспанії, і біля мису Ортеґаль нас захопив дужий вітер, який змусив корабель сильно хитатися, й усі руки були зайняті тим, щоб утримати курс, ті військовики теж усю свою увагу зосередили на навігації, — і тоді теоретично можливо було напасти на них. Достатньо було спровокувати передчасну посадку, скинувши на землю каністри з пальним. Ще раз таку спокусу я відчув, коли під нами пропливали Азорські острови. День і ніч мене мучили сумніви, я відчував, що це виклик, і лише шукав нагоди. Коли на висоті дві тисячі метрів ми піднялися над Ньюфаундлендською банкою, і трохи пізніше, коли під час шторму тріснув трос, я все ще хотів завадити передачі «LZ 126», яка насувалася все ближче; я продовжував хотіти, але далі бажання справа не рухалася.

Що змушувало мене вагатися? Точно не страх. Адже під час війни, літаючи над Лондоном, ми щоразу, як наш дирижабль натикався на пошуковий прожектор, опинялися під прямою загрозою знищення. Ні, страху я не відчував. Зупиняла мене лише обіцянка, яку я дав докторові Екенеру, зупиняла, але остаточно не переконувала. Він наполягав на тому, що ми повинні протиставити сваволі переможців велич німецьких досягнень, навіть якщо це буде наша срібна блискуча небесна сигара. Врешті-решт я підкорився — і відмовився від своїх планів, тим більше що незначна, так би мовити, лише символічна аварія не справила би ні на кого жодного враження. До того ж американці вислали нам назустріч два крейсери, з якими ми підтримували постійний радіозв’язок. І в разі найменшої небезпеки — не лише сильного зустрічного вітру, а й навіть натяку на саботаж — вони відразу ж кинулися б до нас.

Аж тепер я розумію, що моя тодішня відмова від спроби визволення була правильною. Але я відчув гордість, нестримну гордість — уже тоді, коли «LZ 126» наближався до Нью-Йорка і п’ятнадцятого жовтня нас привітала, вигулькнувши з ранкового туману, Статуя Свободи, і згодом, коли ми піднімалися вгору затокою, аж поки вся метрополія з її хмародерами не простягнулася під нами й усі кораблі в порту не зустріли нас гудками сирен, — тож ми двічі пролетіли над Бродвеєм, опустившись доволі низько, а потім піднялися в небо на висоту трьох тисяч метрів, щоб показати всім мешканцям Нью-Йорка в яскравому вранішньому сонці всю красу та блиск німецької величі. І лише після цього ми врешті-решт повернули в напрямку Лейкгурста, помилися й поголилися у рештках запасів води і, повністю звільнені від усього вантажу, підготувалися до приземлення та урочистої зустрічі.

Згодом, коли сумна передача дирижабля вже відбулася і вся наша гордість відтепер називалася «Лос-Анджелес», доктор Екенер подякував мені й запевнив, що він переживав мою внутрішню боротьбу разом зі мною.

— Так-так, — сказав він. — Дуже важко бути послідовним, дотримати слова, даного самому собі, та зберегти гідність.

Цікаво, що він відчував, коли через тринадцять років найяскравіше втілення знову сильного рейху — під назвою «Гінденбурґ» — вибухнуло під час посадки в Лейкгурсті, щоправда, заправлене це чудо було не гелієм, а, на жаль, легкозаймистим воднем? Цікаво, чи був він, як і я, переконаний, що це — саботаж?! Саботаж комуністів! Вони не зупинилися. Бо вони не знають гідності.

Багато хто бачив у мені лише вередливого хлопчика, якого ніщо земне не могло заспокоїти. Навіть власний ляльковий театр з яскравою завісою та з півдесятком ляльок, цей театр його батько змайстрував з великою любов’ю спеціально для сина. Я постійно скиглив. І жодні спроби дорослих стишити моє перманентне ниття не мали успіху. Якщо я починав спершу ледь чутно, а далі все голосніше схлипувати, щоб поступово перейти