Читати книгу - "Моє сторіччя"

Ага, ці неймовірні ціни. Ми виросли з ними. І в Хемніці — як, мабуть, і скрізь тоді — ми співали лічилочку, яку мої внуки ще й досі вважають милою:

Квасолю їли тричі на тиждень, або чечевицю. Бобові зростали в ціні, бо вони добре зберігаються, тож мамі слід було вчасно їх купити. Те ж стосувалося американських м’ясних консервів, десятки банок яких стояли одна на одній у кухонній шафці.

Отже, мама готувала голубці та вареники з американськими м’ясними консервами для трьох наших квартирантів, які через такий швидкий ріст цін змушені були платити за квартиру щодня. На щастя, один із жильців, якого ми, діти, називали дядьком Едді, під час Першої світової війни працював стюардом на пасажирському кораблі, тож мав у запасі цілий мішок срібних доларів. А оскільки після передчасної смерті тата дядько Едді був із мамою дуже близьким, то й у господарській книзі я знаходжу записи про те, що американський долар коштував спершу сім із половиною тисяч, потім — двадцять і більше мільйонів. А в кінці, коли в мішечку дядька Едді дзвеніло вже лише кілька срібних монет, вартість долара — хочете вірте, хочете ні — сягнула кількох більйонів. У кожному разі завдяки дядькові Едді ми мали і свіже молоко, і риб’ячий жир, і серцеві краплі для мами. А часом, коли ми бували чемними, він винагороджував нас шоколадними пластинками.

Але дрібним службовцям та чиновникам, не кажучи вже про тих, хто залежав від державних виплат, жилося геть сутужно. На пенсію вдови мамі точно не вдалось би самостійно звести кінці з кінцями. А на кожному кроці було повно жебраків-інвалідів. Хоча, наприклад, пан Гайнце, що жив на першому поверсі, зумів дослухатися чиєїсь мудрої поради та вкласти чималий спадок, отриманий ним після війни, у понад сорок гектарів землі, на якій були поля та пасовища; цю землю він здавав в оренду селянам, а селяни йому платили натурою. У його коморі висіли цілі копчені свинячі туші. І коли гроші вже складалися з одних нулів і всюди ввели замінники грошей, а у нас, у Саксонії, ходили навіть вугільні купюри, він обміняв усі свої запаси на тканини — на величезні рулони вовни та габардину, а коли, врешті, запровадили рентну марку, миттю відкрив власну справу. О, він умів улаштуватися!

Але насправді пан Гайнце не був «переможцем», хоч люди й обзивали його так — як вправного спекулянта воєнного часу. І дядько Едді, який уже тоді був комуністом, а потім зробив непогану кар’єру в робітничо-селянській державі, знав поіменно у Карл-Маркс-Штадті, як тоді називався Хемніц, усіх «акул у циліндрах» — так він величав капіталістів. Для них із мамою було на краще, що вони вже не застали західних грошей. Принаймні їм не довелося перейматися тим, що буде, коли введуть євро.

Дата Колумба вже була визначена. Ми мали би стартувати саме того дня. Року Божого тисяча чотириста дев’яносто другого генуезець вигукнув: «Віддати швартові!» — і вважав, що взяв курс на Індію, хоча насправді це була Америка; так само й ми тепер мусили зважитися на авантюру, хоча і зі значно точнішими приладами. Вранці одинадцятого жовтня наш дирижабль, готовий до старту, стояв у відкритому ангарі. На борту була точно вирахувана кількість пального для п’яти майбахівських моторів і водяний баласт. Команда міцних хлопців тримала в руках канати. Але «LZ 126» не захотів злітати; він став важким і застиг нерухомо, бо раптовий туман приніс із собою тепліші шари повітря і опустився на всю територію біля Боденського озера. Оскільки ми не могли урізати ні воду, ні пальне, довелося перенести старт на наступний ранок. Натовп, який зібрався подивитися наш старт, голосно реготав, і слухати ці знущання нам було боляче. Але дванадцятого ми нарешті щасливо рушили.

Нас було двадцять двоє на борту. Довший час я не знав, чи зможу полетіти у складі команди як бортовий механік, бо мене вважали одним із тих, хто з відчуття національного протесту зруйнував наші чотири останні військові дирижаблі, що чекали у Фрідріхсгафені на передачу ворогові. А понад сімдесят