Читати книгу - "Моє сторіччя"

У кожному разі Ратенау, який і сам капіталіст і якого я також попереджав, міг здогадатися, до чого йде. Бо Гельфферіх і його кампанія «Геть Ерцберґера!» привела замах до гасла: «Тільки зрадник батьківщини міг погодитися на ганебний мир із французом Фошем[19]», — і цим, ще до пострілу, заплямувала Ратенау тавром «політика-виконавця». Але пан міністр не зважав ні на що — і не повірив мені. Бо те, що він в останній момент, коли процес було запущено, вирішив провести конфіденційну розмову з Гуґо Стіннесом, як капіталіст із капіталістом, уже не могло його врятувати, тим більше що він був євреєм. А коли я попередив його: «Ви будете в найбільшій небезпеці дорогою вранці до міністерства», — він відповів мені з характерною для цих грошовитих євреїв зверхністю: «Як я можу вірити вам, пане Брюдіґам? Мені казали, що у вас дуже погана репутація». Тож нічого дивного, що згодом, під час судового розгляду, генеральний прокурор не дозволив мені свідчити, стверджуючи, що я «запідозрений як співучасник злочину». Суд, звичайно ж, не хотів згадувати про «Організацію “Консул”». Сірі кардинали повинні залишатися в тіні. Щось там плутано згадували про організації, діяльність яких, імовірно, нелегальна. Тільки один отой дурник, фон Саломон, який удавав із себе письменника, ще під час допиту вибовкав усі імена. Йому за це дали п’ять років, хоча він всього-на-всього найняв водія в Гамбурзі. У кожному разі всі мої попередження виявилися марними. Усе сталося точно так, як і у випадку Ерцберґера. Уже тоді хлопці з бригади були вишколені для абсолютного послуху, і завдяки цьому «Організація “Консул”» могла просто вибрати виконавців — Шульца і Тіллессена — шляхом звичайного жеребкування. Справа була простою й зрозумілою. Як ви, мабуть, уже встигли прочитати у вашій пресі, вони його знайшли у Шварцвальді, куди він поїхав із дружиною та донькою відпочити. За ним стежили під час його прогулянки з іншим чоловіком із центру. З дванадцяти пострілів фатальним виявився один — у голову. Того, хто був із ним — його звали доктор Діц, — лише поранили. Убивці після скоєного спокійнісінько помандрували собі до розташованого неподалік Оппенау й усілися пити каву в якомусь пансіоні. А от чого ви точно не знаєте, шановні панове, так це того, що у випадку Ратенау — також шляхом жеребкування — було вирішено, що один із убивць ще до замаху піде до сповіді й усе розповість священикові, а той передасть інформацію далі, канцлерові Вірту (щоправда, при цьому не порушить таємниці сповіді і не називатиме жодних імен). Та Ратенау не хотів вірити ні мені, ні священику. І навіть керівництву франкфуртського Об’єднання німецьких євреїв, яке попередив знову ж таки я. Його так і не вдалося переконати, і він відмовився від захисту поліції. Навіть більше — він наказав везти його 24 червня з його вілли, що в Ґрюневальді на Кеніґсаллеє, до Вільгельмштрассе, як завжди, у відкритому автомобілі. Навіть власного водія він не захотів послухати. Тому все пройшло, як книжка пише. Аж усім добре відомо, що на Кеніґсаллеє, а точніше, на розі Ерденер / Лінарштрассе, водій змушений був загальмувати, бо дорогу йому перекрила бричка, візника якої, до речі, не допитували. За бричкою було авто марки «мерседес», і звідти пролунало дев’ять пострілів, п’ять із яких влучили. Потім «мерседес» обігнав машину Ратенау і навздогін кинув туди ще й гранату. Вбивці були не лише справними солдатами, а й ненавиділи все не німецьке. Техов був за кермом «мерседеса», Керн вправно поводився з пістолетом-кулеметом, а Фішер — той, який сам себе пристрелив під час утечі — кинув гранату. Але все це вдалося лише завдяки тому, що ніхто не захотів повірити мені, спецагентові з поганою репутацією на ім’я Брюдіґам. Незабаром «Організація “Консул”» припинила фінансування, а через рік завершився кривавою невдачею марш єфрейтора Гітлера до мюнхенської Фельдгерренгаллє[20]. Моя спроба попередити Людендорффа теж виявилася марною. Того разу я працював безплатно, бо мені на грошах ніколи не залежало. Тим більше, що вони й так знецінювалися з дня на день. Я переживав лише за свою країну. …Як патріот, я… Але ніхто не хоче мене слухати. Навіть ви. 1923

Сьогодні купюри виглядають гарно. А мої внуки люблять бавитися ними, купуючи та продаючи уявні будинки; вони бавляться навіть тими кількома папірцями, які я зберегла ще з часів до падіння Берлінської стіни і на яких зображені колос і циркуль, але нулів на них небагато, тож для дітей — це дрібні гроші.

Гроші періоду інфляції я знайшла після смерті матері в її господарській книзі, яку я часто гортаю, бо все написане там про ціни та кулінарні рецепти викликає в мене сумні, але зворушливі спогади. Ох, моя бідна мама, їй довелося нелегко. Ми, четверо дівчат, завдали їй чимало клопоту, хоча, звісно ж, цього не хотіли. Я була найстаршою. І кухонний фартушок, який у кінці тисяча дев’ятсот двадцять другого року коштував — як я читаю — три з половиною тисячі марок, призначався точно мені, бо саме я допомагала мамі щовечора подавати нашим квартирантам цілий асортимент приготовлених нею страв, у які вона вкладала всю свою фантазію. Вишиту сукню за вісім тисяч купили моїй сестрі Гільді, хоча вона й не дуже любить згадувати її червоно-зелений візерунок. Але Гільда, яка в п’ятдесятих подалася на Захід і яка ще дитиною була вельми впертою, взагалі завжди внутрішньо зрікалася всього минулого.