Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

– Якщо другий стакан ви поставили для мене, – різко встаючи зі стільця, крижаним тоном кинула я, – то надаремно. Я не вживаю навіть вина.

– Як тобі зізнання? Вражає деталями? – Солодовніков, наче не почувши моїх слів, взявся наливати коньяк.

– Мені видається, що це фальшивка, Іване Васильовичу.

Я стояла за стільцем, міцно тримаючись руками за його спинку і відчуваючи, як душу наповнюють гнів і відраза.

– Фальшивка?!

Солодовніков раптом зірвався на крик і, підійшовши до стільця, яким я відгородилась від нього, люто вирячився на мене почервонілими очима.

– Та ти знаєш, що за такі слова можеш опинитись отут, – він тицьнув пальцем кудись у підлогу, під якою в підвалах, напевно, і були енкаведівські катівні, – звідки шлях тільки на той світ? Ти – донька ворога народу, і зараз від мене залежить, будеш ти там чи ні. Зрозуміла?

В мені не було страху. Може, тому, що у моїх жилах текла кров мого батька, гайдамаки Зайди. А може, ще й тому, що я усвідомлювала свою владу над цією людиною?

– Я не боюся вас! – гнівно кинула я, дивлячись у налиті кров’ю очі цього Івана Васильовича. – Випустіть мене звідси!

З Солодовніковим раптом щось сталось, ніби в ньому тріснув якийсь стрижень. Він похнюпився і, зробивши крок уперед, опустився переді мною на коліна.

– Пробач мені, Марієчко, пробач. Не знаю, що на мене найшло. Це все ця клята робота. Ти ж знаєш – я кохаю тебе…

– Іване Васильовичу, – вже спокійно мовила я, – мені потрібно додому, завтра на заняття.

– Так, так, – скочив на ноги Солодовніков, – зараз уже йдемо.

Він якось несміливо наблизився до мене і тихо промовив:

– За кілька днів я їду на навчання до Москви. Чи можу я розраховувати на твоє прощення, Марієчко?

– Якщо ви його заслужите, Іване Васильовичу…

– Солодовніков від’їжджає післязавтра, – мовила я, відчуваючи, як злегка напружилась Миколина рука, в якій він тримав мою долоню. – Я думаю, що мені варто провести його на вокзал.

Ми йшли тихою алеєю парку, і збоку виглядало так, ніби пара закоханих туркоче про свої ніжні почуття.

– Так, – після паузи схвально мовив Микола. – На вокзалі буде багато людей, та й колеги Солодовнікова, мабуть, прийдуть його провести. Всі побачать, що ти проводжаєш його, і зроблять потрібні нам висновки.

Він глянув на мене поглядом, у якому читались любов і захоплення.

– Ти стаєш справжньою розвідницею, Марійко. Не заздрю я цьому Іванові Васильовичу…

Прощаючись зі мною на залізничному вокзалі, Солодовніков раптом сказав:

– Коли закінчу навчання, заберу тебе в Москву. Ти створена для столиці, Марієчко.

Коли Тарас, Дарина і я знову зібрались у Петровій кімнатці-«кавалерці» з входом із внутрішньої тераси старого будинку на Городоцькій неподалік залізничного вокзалу, той найперше поділився приголомшливою новиною: з Берестейської в’язниці, у якій відбував довічне ув’язнення, втік Степан Бандера. Схвильовані такою звісткою, ми ще довго не могли заспокоїтись. Один з очільників ОУН, автор патріотичної промови на судовому засіданні у Львові, на якому його засудили до страти, Степан Бандера на волі! Ця подія стала для оунівців потужним імпульсом для продовження боротьби.

Петро також розповів, що до Львова Степан добирався з Береста волинськими лісами, і це розбурхало нашу уяву. Ввечері у своїй квартирі ми до пізньої ночі складали маршрут походу Степана Бандери через Західну Волинь на Львівщину. Зрештою, зійшлись на тому, що Степан з товаришами, які разом із ним втекли з в’язниці, ніяк не могли оминути Володимирський повіт, прямуючи на Сокаль, звідки їх уже допровадили до Львова побратими.

– Звісно, – зробив я припущення, – вони не заходили в міста, але з Ковельщини до нас мали б іти Свинаринським лісом…

Тарас усміхнено глянув на мене:

– Уяви, Степан Бандера з побратимами відпочиває в пущі нашого Вовчаку!

– До речі, – вже серйозно і задумливо продовжив Тарас, – кращого місця для вишкільного табору не знайти. Як вважаєш, друже?

Ми з Тарасом добре вчились, обидва були активістами студентського життя, тому від своїх викладачів отримували лише похвальні відгуки. Однак у наших навчальних закладах були ще відділи НКВД, партійні і комсомольські організації. І уникнути їх пильної уваги ми не могли.

В кінці першого семестру, вже перед канікулами, я вперше почув про катування і розстріли львів’ян у в’язниці на вулиці Замарстинівській. Студенти пошепки розповідали одне одному, що потрапити до цієї катівні можна навіть за наклепом сусіда, що слідство енкаведисти не проводять, а вибивають докази катуваннями і розстрілюють звинувачених просто у дворі в’язниці. Звичайно, це були лише чутки, проте були вони не безпідставними, бо атмосфера страху через щоденну ймовірність потрапити в лапи НКВД поступово охоплювала місто, наче вечірні грозові