Читати книгу - "Зірки Егера"

Як весело, грайливо всміхалося з неба сонце! Хоча вигляд довкола Балатону був безрадісний: обвуглені стріхи, трупи загиблих, витоптані посіви.

О, якби сонце було обличчям господнім, замість проміння на землю падали б сльози!

Священик знав, що його село теж сплюндроване, і все-таки, коли вони виїхали на горб і крізь листя дерев проглянула почорніла від кіптяви дзвіниця із зірваною стріхою, очі його затуманились від сліз.

Все село наче мертве. Жодної вцілілої стріхи, жодних цілих воріт. На подвір'ях уламки меблів, розбиті бочки, розсипане борошно, мертві тіла людей, трупи коней, корів, собак.

Жодної живої душі, лише кілька полохливих собак, яким вдалося врятуватися від небезпеки і повернутися, коли вона вже минула, та кілька курок, що вирвалися з рук мародерів.

Священик зліз з підводи і зняв шапку.

— Зніми, синку, і ти шапку,— сказав він Герге.— Це село покійників, а не живих людей.

Взявши коней за вуздечки, вони подибали далі.

Впоперек дороги лежав сивий селянин з довгим волоссям. Його обличчя було звернене до неба, заклякла рука все ще стискала залізні вила.

Священик похитав головою.

— Бідний дядько Андраш!

Він узяв покійника за руку і відтягнув з дороги, щоб можна було проїхати.

Далі вони побачили сільського парубка з переламаним хребтом, що звісив голову через тин на вулицю. Здавалось, він уважно дивився на землю, де запеклася кров, яка витекла з його голови.

На подвір'ї, засипаному пухом з розпоротих перин, рилася в землі свиня. Свиней турки не чіпали.

Біля воріт валялося голе немовля. На його грудях чорніла рана.

Нарешті вони доїхали до хати, в якій мешкав піп Габор.

Хата без даху. Чорні обвуглені крокви стриміли серед товстого шару попелу, нагадуючи літеру «А». Стіна над вікном, що виходило на вулицю, почорніла від полум'я.

Цю хату спалили ще тоді, коли священика обливали окропом, намагаючись добитись від нього, де заховано церковні скарби.

А лавка все ще стояла посеред подвір'я. І тут же уламки горіхової скрині, книги, розсипане зерно, розтоптані кімнатні квіти, ніжки від стільців, череп'я посуду. А біля столу з відламаною ніжкою, розкинувши руки, горілиць лежала стара жінка у чорній одежі. Довкола неї чорніла калюжа крові.

Це мати священика Габора.

— От ми і вдома...— промовив піп, повернув до Гергея мокре від сліз обличчя.— От ми і вдома...

Два дні ховали, не знаючи спочину. Піп зняв з підводи полудрабки і відвозив на кладовище по три-чотири трупи зразу. Герге йшов попереду воза. На поясі у нього висіла шабелька, яку йому подарував Добо, у руках він ніс хрест. Піп вів коней і то співав псалми, то читав молитви.

На кладовищі він вкривав покійників рядном, щоб не клювали ворони, поки вони возили все нових і нових покійників.

На третій день десь пополудні в селі з'явилася селянка з дитиною. Вона встигла заховатися в очереті на березі Балатону. Ввечері додому повернулися ще троє чоловіків.

Вони викопали для загиблих могили, піп Габор допомагав їм. І тільки тоді, коли всіх покійників поховали, піп заходився ладнати своє житло.

В його хаті було три кімнати, але в усіх трьох стеля позавалювалась.

Насамперед піп забив дошками ті кімнати, які виходили вікнами на вулицю, щоб можна було заховатися від дощу. Затим полагодив шафу і разом з Гергеєм позносив у неї книжки, що валялися на подвір'ї.

Після тривалої і скорботної праці Гергею подобалося зносити і розставляти книжки. Деякі він перегортав, дивився, чи немає в них малюнків. П'ять книжок були з малюнками. В одній — різні жуки, в іншій — багато квітів. Бібліотека священика нараховувала понад тридцять томів в оправах з телячої шкіри.

Жінка тим часом прибрала на кухні, зварила зеленого горошку без м'яса і яєчну юшку, приправлену борошном.

Після обіду священик повів Гергея у садок, де стояла маленька альтанка, схожа на капличку. Турки й тут проламали двері, але, мабуть, не знайшли нічого цікавого для себе — в альтанці були тільки столик, чи, краще сказати, дошки на козлах, та якісь високі бутлі.

Бутлі призначалися для хімічних дослідів. Священик не повірив своїм очам, побачивши, що вони цілі.

Через садову хвіртку зайшла жінка. Вона принесла у фартусі мертве дитинча. Її обличчя геть розпухло від сліз.

— Яношку мій! — заголосила вона.

— Ми поховаємо його,— сказав