Читати книгу - "Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці"

А рухи цього вдаваного сліпого, що ніби випадково опинився тут, хіба вони не були незграбно механічними? А ці дивні окуляри, розмір яких здавався мені страхітливим, безперечно, прикривали не очі, а складний прилад спостереження, може, навіть випромінювання імпульсів, що попри волю впливали на моє тіло й мою свідомість. А отой хірург-таксист — хіба це не сам доктор Морган?!

Не знаю, яким дивом натовп на пероні розсіявся — просто нікого не лишилось. Я з неймовірним зусиллям відвернула голову від тих трьох, що гіпнотизували мене, й з надією поглянула на Марі й Кароліну…

Та вони також дивилися на мене крижаними, нелюдськими поглядами.

Вони були не на моєму боці, а на їхньому, всі об'єднались проти мене… Я відчула, що ноги піді мною підтинаються, свідомість тьмариться і я лечу в запаморочливу порожнечу.

Цього ранку я прокинулася з важкою головою і з таким присмаком у роті, ніби звечора перепила чи наковталася снодійних ліків. Але це було не так…

Та що ж саме трапилося вчора ввечері? Я мала зустріти на вокзалі Кароліну, але щось стало мені на заваді… Не могла пригадати, що саме.

Один образ, однак, зринав у пам'яті, та я не здатна була пов'язати його з певною подією. Це був спогад про велику кімнату з розрізненими меблями — продавленими стільцями, старим металевим ліжком, — такі, як правило, складають на горищах старих будинків.

Потім я згадала про газетне оголошення, що його прочитала мені по телефону Кароліна, коли дзвонила, щоб повідомити про час прибуття потяга.

А що я шукала якоїсь роботи, що дала б мені змогу трохи доповнити свій бюджет, то й вирішила піти за адресою, вказаною в тому дивному оголошенні з якогось екологічного тижневика. Але сьогодні я прокинулася так пізно, що мусила поквапитись, аби встигнути на призначений час.

Я прийшла рівно о пів на сьому. Вже майже стемніло. Двері до будинку були незамкнені, і я ввійшла.

Навколо — жодного звуку. У тьмяному світлі, що просотувалося крізь і брудні шибки вікон, я ледь-ледь бачила речі, які мене оточували; вони громадилися довкруг у цілковитому безладді і, певне, були вже ні на що не придатні.

Коли очі трохи звикли до сутіні, я врешті помітила навпроти себе якогось чоловіка. Він стояв нерухомо, тримаючи руки в кишенях плаща, дивився на мене й не озивавсь ані словом, не робив жодного поруху назустріч.

Я рішуче ступила до нього…

На цьому оповідь Сімона Лекера уривається.

Я кажу саме «оповідь Сімона Лекера», бо ніхто — ні в нас, ні в поліції, — не вважає, що розділ 8, написаний від першої особи жіночого роду, належить не йому: він вочевидь є невід'ємною частиною цього твору як із мовного погляду, так і з погляду логічного розвитку сюжету.

Сімон — і всі це підтверджують — прийшов, як завжди, на заняття до французько-американської школи на вулиці Пасе і в четвер 8 травня, в другій половині дня. «Він здавався занепокоєним», — говорили на слідстві деякі учні. Але більшість при цьому додавала, що в нього завжди був трохи занепокоєний вигляд.

Та несподівано щира усмішка щезала, губи миттю втрачали чуттєву привабливість і ставали блідими й тоненькими; здавалось, очі вмить западають, зіниці темніють… І він рвучко обертавсь, ніби назустріч ворогові, що підступно скрадався ззаду… Та ззаду нікого не було, й Сімон поступово вертався до звичайного стану, викликаючи подив. Він і сам у такі хвилини здавався розгубленим, ніби віддалявсь на тисячі кілометрів чи навіть світлових років. І швидко прощався, бурмочучи якісь недоладні, непевні, ледь чутні слова вибачення.

У п'ятницю 9 травня він не з'явився на роботу. Це нікого не стурбувало: щоп'ятниці заняття починались надвечір, вони були останніми на тижні, й більшість учнів, особливо навесні, вважали їх необов'язковими; те саме часом траплялось і з молодими вчителями.

Він не прийшов ні в понеділок, 12-го, ні у вівторок. Телефону вдома не мав. У середу заступник директора звернувся до учнів із проханням піти на Амстердамську вулицю, щоб поцікавитися станом здоров'я «Яна», який, можливо, тяжко захворів і не зміг попередити про це. Добровільний посланець нікого там не застав. Ніхто не відповідав ні на стук, ні на дзвінки. Жоден звук не долинав із квартири. В четвер 15 травня було Вознесіння. У п'ятницю дирекція школи повідомила поліцію. Двері кімнати Сімона Лекера було виламано близько дванадцятої дня, в присутності комісара поліції.

Інспектор пересвідчився, що і в кімнаті, і в туалеті все в порядку; того ж висновку дійшли й наші агенти, коли оглядали помешкання на два дні раніше (вони, звичайно, мали ключа). Не виявлено ні слідів боротьби, ні ознак несподіваного візиту чи втечі. Дев'яносто дев'ять сторінок машинописного тексту (покладені нами на місце після зняття копії) були єдиною обставиною загадкового зникнення.

Та інтерес до цього тексту значно зріс у неділю 18 травня, коли близько 19-ї години в покинутій майстерні неподалік Північного вокзалу було знайдено тіло невідомої жінки років двадцяти. Смерть сталася не більш як за годину, чи навіть менше, до огляду майстерні.

При жертві не було жодного документа, що допоміг би встановити її особу. Але зовнішній вигляд, убрання, положення тіла на підлозі та й саме і місце точно відповідали описові з 6-го розділу оповіді Сімона Лекера. Як і зазначалось, кров біля тіла виявилася штучною. Лікар заявив, що на тілі немає жодних ран чи зовнішніх ушкоджень, отож причина смерті лишається незрозумілою. Проте, не було сумнівів в тому, що це — вбивство, а не природна смерть.

Усі дальші спроби встановити