Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"

Все, що розповідав чужинець, було дуже й дуже складне. Тому я частково не сприймав те, що він говорив, натомість знову й знову милувався формами чарівних будівель.

Правду кажучи, я не зміг би ні намалювати хоч приблизно тих споруд, ні описати їх. Це було щось поза буденним, звичайним сприйманням. Я бачив гармонійне, м’яке сплетіння ледве вловимих ліній, які бурхливо… так, так, саме бурхливо охоплювали свідомість і несли її на крилах уяви в царство дивної мрії. Як пояснити вам таке відчуття?

Це можна порівняти хіба з морською хвилею під час бурі. Бачиш її форму, колір, заглядаєш в прозору глибінь, милуєшся міріадами бризок, що райдугою горять проти сонця, але не можеш охопити її, як щось ціле.

Я ніяк не міг збагнути, як можна створити такі споруди і з допомогою чого. Професор теж не відводив погляду од велетенського купола, що мінився мільйонами відтінків барв, ніби грав якусь чарівну симфонію променів.

Отямившись, ми запитали космонавта, хто і як будував ці архітектурні шедеври.

Космонавт здивовано поглянув на нас, ніби не міг збагнути, чого ми хочемо.

— Цей метод у нас вважається уже застарілим. Тепер будують набагато швидше і ефективніше. Художник-архітектор одержує замовлення побудувати необхідну споруду, йому надають потрібні автомати, матеріали. У всякого художника є свої мрії, задуми, видіння. Наймиліші мрії він втілює в реальні споруди…

— Як саме? — не стерпів я.

— Через ланцюг проміжних кібернетичних апаратів, — відповів космонавт. — Невже ви не розумієте? Ну, може, у вас використовують машини для трансформування слабких м’язових зусиль в набагато сильніші?..

— Маніпулятори, — шепнув професор.

Я сказав, що на Землі щось подібне є, але тільки на початку свого розвитку.

— Саме на такому принципі проводиться у нас будівництво, — вів далі космонавт. — Думки архітектора чи конструктора перетворюються в енергетичні сигнали, а згідно тих сигналів автомати роблять все, що задумано. Ясно й просто…

— Хм, — озвався професор. — Для них це ясно й просто. А в нас голова обертом іде…

Я згодився з ним і попросив космонавта, щоб він розповів нам про свою планету, про її людей, про їх життя і роботу. А перед тим щоб він назвав своє ім’я, бо якось негарно говорити з людиною і не знати, як до неї звертатися.

У відповідь ми почули якусь плутанину. Апарат-перекладач явно не знав, як передати нашими звуками ім’я чужинця. Космонавт занепокоєно нахмурився. На ніжно-фіолетовому обличчі поповзли сірі плями, глибокі очі потемніли. Я всім єством своїм відчував напружену роботу колосального мозку чужинця. Він напевне намагався збагнути, як спростити своє ім’я, щоб воно стало доступним нашому сприйманню. Нарешті в погляді його з’явився вираз задоволення.

— Я знаю, — почулася відповідь. — Це буде приблизно значити Народжений Небом. А тепер підійдіть сюди, я познайомлю вас з нашою системою і розповім про історію нашої раси…

В стіні будівлі відкрився темний отвір. Він розширювався, охоплюючи всю верхню половину сфери. Мені стало моторошно. Створювалося враження, ніби ми стоїмо на якомусь диску, а навкруги нічого нема, крім безконечної пустелі Космосу. Над нами горіли яскраві зірки кулястого скупчення. За ними розкинулася на чверть неба гігантська зоряна спіраль — безумовно, галактика, схожа на нашу власну. Прямо перед нами простір чорнів бездонним проваллям. Там я не бачив жодної зірки, жодної туманності.

Народжений Небом перехопив мій здивований погляд і показав рукою в той бік.

— Не дивуйтеся. Ми на краю Космосу.

— Що він говорить? — здвигнув плечима професор. — На краю Космосу? Гм… У нас теж колись говорили про край світу, але то було в часи зародження культури…

Народжений Небом відчув іронію в тоні Івана Ігнатовича, легка посмішка освітила його очі. З отвору автомата-перекладача полинули слова:

— Поняття «край Космосу» умовне. Космосом наша наука називає таку частину матеріального світу, створіннями якої являємось ми і яка доступна для вивчення, для проникнення в неї…

— Хіба можливе існування, недоступне для вивчення? — насторожено запитав Діжа.

Народжений Небом добродушно усміхнувся.

— Мабуть, на вашій планеті уявлення про безконечність ще примітивні. Наша наука досить глибоко проникла в неї, але ще досі вважає, що стоїть лише на початку шляху. Коли ми прибудемо в наш науковий центр, я відшукаю в архіві такі матеріали, які могли б пояснити вам мою думку. А перше підтвердження, будь ласка, перед нами. Там — Антикосмос, ми там не бачимо нічого.

— Антикосмос? — здивувався я. — Антисвіт… Ми вже говоримо про це на Землі. Але наші вчені вважають, що антисвіт можна бачити. Адже кванти променів однакові скрізь?..

Народжений Небом з жалем поглянув на мене і знову терпляче почав пояснювати:

— Ви, очевидно, маєте на увазі світ негативних енергій. Той світ теж існує, але не в наших координатах. А цей Антисвіт — могутні центри конденсованої енергії в нейтральному стані. Ми давно намагаємося проникнути туди, але безуспішно. Тисячі людей віддали життя для цього — і все дарма. Нашу Метагалактику від Антисвіту відділяють могутні поля — результат взаємодії двох субстанцій буття. Апарати, які спрямовувались туди, або повертають убік по крутій спіралі, прямуючи вздовж викривленого простору, або, пробиваючи сферу Космосу, назавжди зникають з нашого світу. Проте безперервний