Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

- Рушаймо! - загомоніли всі.

- А ви не підете з нами? - звернувся Гленарван до катапаса.

- Я - погонич мулів,- відповів той.- Ваша воля.

- Обійдемось без нього,- мовив Паганель.- По той бік стіни ми знову натрапимо на стежки Антукського перевалу, і я ручуся, що виведу вас не гірше за найкращого місцевого провідника прямісінько до підніжжя Кордільєр.

Гленарван розрахувався з катапасом і відпустив його з пеонами й мулами. Зброю, приладдя і трохи харчів семеро мандрівників розподілили поміж себе. Ухвалили зараз же вирушити в дорогу і, коли буде потрібно, йти і вночі. Лівим схилом гір звивалась крута стежка, неприступна для мулів. Це був важкий і небезпечний шлях, але після напруженого двогодинного сходження на гору манівцями мандрівники знову вибралися на перевал Антуко.

Вони опинились, власне, неподалік од найвищого гребеня Кордільер, проте не знайшли ані протоптаної стежки, ані хоч яких проходів. Все навкруги було переворушено після останнього землетрусу, й доводилось видиратися наздогад до верховин гірського пасма. Не знайшовши дороги, Паганель дуже збентежився. Тільки тепер він збагнув, як важко буде їм зійти на вершини Кордільєр, що сягають пересічно від одинадцяти до дванадцяти тисяч шестисот футів. На щастя, стояло на годині, на небі - ні хмаринки; пора року сприяла подорожі. Зате взимку, від травня до жовтня, 30 такий схід був би неможливий. Мандрівники звичайно гинуть од страшенного холоду, а на тих, хто врятується від нього, чигає шалений ураган «темпоралес», що лютує в цих місцях і рік у рік закидає прірви Кордільєр численними жертвами.

Висхід тривав цілісіньку ніч. Підтягаючись на руках, видирались на майже неприступні площинки; стрибали через широкі й глибокі розколини; сплетені руки заступали мотузки, плечі правили за сходинки. Завзяті мандрівники скидалися на трупу клоунів, які демонстрували чудеса акробатики. Ось коли придалися сила Мюльреді й спритність Вільсона, що мали нагоду виявитися тисячі разів! Ці славні шотландці скрізь устигали; раз у раз їхня сміливість і відданість допомагали всьому загонові вийти із скрути й рухатись далі. Гленарван не спускав з ока малого Роберта, бо палка вдача хлопчика, його вік могли призвести до необачних учинків. Паганель поривався вперед з чисто французьким запалом. Щодо майора, то він посувався не швидко, не поволі, спокійний як завжди. Чи ж помічав він взагалі, що ось уже багато годин піднімається вище й вище? Хтозна. Можливо, він уявляв собі, що сходить униз.

О п’ятій годині ранку мандрівники, як показав барометр, досягли висоти в сім тисяч п’ятсот футів. Отже, вони дістались до високогірних плато - кордону, за яким вже не ростуть дерева. Тут стрибали тварини, що напевно зацікавили б мисливців. Та спритні мешканці гір добре це знали, бо кидались врозтіч, ледь запримітивши людей. Поміж них була лама, цінна гірська тварина, що заступає барана, бика й коня й здатна жити там, де не може існувати навіть мул. Були також шиншили, маленькі гризуни, лагідні й боязкі, з розкішним хутром, схожі водночас на зайця й на тушканчика. Довгі задні лапки роблять їх схожими на кенгуру, й дуже втішно було дивитись, як ці легенькі звірятка стрибають у верховітті, наче вивірки.

- Це ще не птах, але вже й не чотириноге,- зауважив Паганель.

Однак ці тварини - не єдині жителі високогір’я. На межі вічних снігів, на рівні дев’яти тясяч футів, ще можна зустріти цілі табунці тварин з сімейства жуйних: прегарних альпака з довгою шовковою вовною, безрогих кіз особливої породи, струнких і гордовитих, з тонкою шерстю,- природники називають їх вікунья або вігонь. Та годі було й думати до них наблизитися, їх ледве можна було вгледіти на мить. Вони блискавично зникали, безгучно линучи, немов на крилах, по сліпучо-білому сніжному килимку.

Тепер місцевість цілковито відмінилась. Навкруги здіймались величезні крижані брили, які блищали й голубіли на зламах, відбиваючи перші промені сонця. Кожен дальший крок угору загрожував небезпекою. Мандрівники не наважувались тепер рухатись уперед, не упевнившись раніше, що під ногами немає розколини. Вільсон очолив низку й обережно посувався вперед, випробовуючи ногою льодовитий грунт. Усі йшли точнісінько по його слідах і боялись навіть підвищити голос, бо від найменшого коливання повітря могли обвалитися снігові маси, що понависали вгорі на сімсот чи вісімсот футів над їхніми головами.

Там мандрівники добрались до смуги чагарника, котрий на двісті п’ятдесят туазів вище заступили злакові рослини й кактуси. Але на висоті 11000 футів і вони покинули родючу землю, й будь-які ознаки рослинності зникли. Мандрівники зупинялись тільки раз, о восьмій годині, аби нашвидкуруч підживитися, і з надлюдською відвагою знову рушили вперед, нехтуючи небезпекою, що чимдалі зростала. Доводилось то плазом пробиратися через гострі гребені, то прокрадатися понад проваллями, куди й глянути страшно. Раз у раз попадались дерев’яні хрести, немов позначаючи місця численних катастроф.

Близько другої години перед очима мандрівників розіслалось між оголеними гірськими вершинами величезне плато, безплідне, немов пустеля. Повітря було сухе, небо - ясно-блакитне. На цій висоті не буває дощів, випадає лише сніг або град. Тут і там гострі порфірові й базальтові шпилі стриміли, немов кістяки з-під пухнастого білого савана, а подеколи крихкі кварцові чи гнейсові уламки відколювались і падали, майже не відлунюючи в розрідженому повітрі, що тамувало приглушений звук обвалу.

Відважні мандрівники, хоч як напружували свої сили, проте знемагали. Гленарван бачив - його супутники вкрай виснажені, і шкодував, що завів їх так далеко. Малий Роберт стійко опирався втомі, але йти далі було вже йому несила. О третій годині Гленарван зупинився.

- Треба перепочити,- сказав він, усвідомлюючи, що ніхто, крім нього, не зробить такої пропозиції.

- Перепочити? - озвався Паганель.- Але ж тут немає ніякого захистку.

- Однаково це необхідно, хоча б заради Роберта.

- Але ні, сер,- запротестував мужній хлопчина я ще можу йти... не треба зупинятись.

- Тебе понесуть, мій хлопчику,- сказав Паганель,- але ми повинні за всяку ціну дістатись до східного схилу. Можливо, по той бік ми знайдемо якусь халупу. Я гадаю, залишилося йти годин зо дві.

- Усі пристаєте на це? - спитав Гленарван.

- Усі,- була одностайна відповідь.

- А я подбаю за хлопчика,- додав Мюльреді.

І загін знову рушив