Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Я, мовляв, удова, все веселіш. Владай, кажу, в разі приплід...

— Ехха-ха-ха!

— Ги-ги-гиии!..

— Панове старики! Як із хмизом?.. Тихшшш!

— В разі, кажу, приплід з'явиться... за кума, значить...

— Тихше! Прохаємо!

Сход почався. Отаман, погладжуючи запітнілу насіку, викрикував прізвища роздатників, димився паром, обдирав мізинцем бурульки з бороди. Ззаду, коло грюкотливих дверей, пара, тиск, голосне сякання.

— На четвер не. можна призначити рубанку! — намагався перекричати отамана Іван Томілін і тер червоні вуха, кособочачи голову в синьому артилерійському кашкеті.

— Чом би?

— Вуха відірвеш, гармаше!

— Ми йому волячі пришиємо.

— В четвер половина хутора по сіно на дільниці збирається. Бач, розсудили!..

— З неділі поїдеш.

— Панове старики!

— Чого там!

— Час добрий!

— Гу-у-у-у-у!..

— Го-го-го-ооо!..

— Г-а-а-а-а-а!..

Старий Матвій Кашулін, перегинаючись через хиткий стіл, гнівливо верещав, тикав у бік Томіліна ясеневим рівним костуром.

— Почекаєш з сіном!.. Дарма!.. Як громада... Ти зроду поперек стаєш. Мрлодий, дурень, братіку!.. От! Ач ти!.. От!..,

— Ти сам до старости розуму в сусідів запозичаєш...—Висовуючи голову з задніх лав, безрукий Олекса частив, блимав оком, конвульсійно тіпав дірявою щокою.

Він шість років ворогував із старим Кашуліним за шматок переораної землі. Бив його щрвесни, а землі зайняв у нього Матвій Кошулін з горобину чверть,—заплющившись, переплюнути можна.

— Замовч, корч!

— Шкодую, що далеко— —звідси не дістану, а то б я тебе тикнув, аж червону шмарклю пустив би.

— Ач ти, мать твою, моргун косорукий!..

— Цитьте ви, зчепилися!..

— Геть, на двір, там і заводьтеся. Авжеж.

— Кинь, Олексо, бач старий наїжився, аж папаха на голові ' ворушиться.

— А він що ж...

— Завтра в вухо йому насцищ, а зараз нишкни.

— В холодну їх, котрі бешкетують!..

Отаман вплюснув кулака в. стіл, що аж вереснув.

— Зразу десятських покличу! Мовчать!

Стихаючи, гомін прокотився до задніх лав і вшух.

— У четвер, як розвидниться, виїжджати на рубанку.

— Як ви, панове старики?

-г-4В час добрий!

— Магайбі!

— Нині старих не дуже слухають...

— Дарма, слухатимуть. Хіба управи не знайдемо? Мій Санько, як різнив його, був у бійку кинувся, за груди хапався. Я його відразу шмагонув: "Зараз же заявлю отаманові і дідам, відшмагаємо..." Посмирнішав, ліг мов травиця під водою.

— А ще, панове старики, одержано від станичного отамана наказ. Отаман перевів голос і покрутив головою: стоячий комір мундира, задираючи підборіддя, врізався йомувлшю.— Цієї суботи до станиці молодим на присягу. Щоб на вечір були в станичній управі.

Коло крайнього від дверей вікна Пантелей Прокопович по-журавлиному підгинаючи кульгаву ногу, стояв поруч із

сватом. Мирон Григорович в розхристаному кожусі сидів на підвіконні, мружачи очі, посміхався в гніду бороду. На коротких білявих віях його пушився іней, брунатне велике ряботиння налилося від холоду кров'ю, посіріло. Коло них, переморгуючись, посміхаючись, стояли молодші козаки, а в середині, засунувши назад синьоверху отаманську, з срібним перехрестям, папаху, похитувався на носках одноліток Пан-телея Прокоповича нестарілий, вічно налитий, мов яблуко-антонівка, рум'янцем Авдійович на окличку "Брех".

/ Служив Авдійович колись у ляйб-ґвардії Отаманського полку. На службу пішов Синиліним, а повернувся... Брехом.

Він перший з хутора потрапив до Отаманського полку, і дивне сталося з козаком: ріс хлопець, як і всі, змалку не хватало в нього— клепки, а з служби прийшов—і пішло колесом. З першого ж дня, скоро повернувся, почав розказувати дивні історії про службу свою при царському дворі і про свої дивовижні в Петербурзі пригоди. Очманілі слухачі спочатку вірили, роззявивши роти приймали на віру, а потім і виявилось, що брехун Авдійович такий, яких хутір від заснування свого не бачив—з нього одверто сміялись, але він не червонів, спійманий на потворній своїй брехні (а може й червонів, та за постійним рум'янцем не розібрати), і брехати не кидав. Під старість цілком зваріював. Притиснуть до стінки—образиться, в бійку лізе, а мовчать, посміхаються—горить в небу4 вальщині, глуму не помічає.

Був на хозяйстві путящий і працьовитий козак, робив усе з розумом, де-не-де і з хитринкою, та як заходила розмова про отаманську його службу... тут уже кожне просто руками розводило, присідаючи на землю від реготу, що вивертав нутро.

Авдійович стояв усередині, хитався на розтоптаних в кругляк повстяниках, оглядаючи козаків, що товпилися навколо, говорив поважно й басовито.

— Нині козак зовсім не той. Дрібний козак і нікудишній. Угрій котрого—надвоє переб'єш. Так, словом,—і зневажливо посміхаючись, придавлював повстяником плювок,—мені довелося в станиці Вешенській подивитись на мертві кістяки, ото було козацтво—це так...

— І де ж розкопав їх, АвдІйовичу? — спитав голощокий Оникій, штовхаючи ліктем сусіду.

—'Ти, односуме, не бреши вже заради близького свята.

Зморщив Пантелей Прокопович горбатий ніс і потягнув у вусі сергу.

Він не полюбляв брез?унця.

— Я, брате, зроду не брешу, — з притиском промовив Авдійович і з здивованням оглянув Оникія, що тремтів мов у пропасниці. — А бачцв мертвячі кістки, як будинок ставили мому шурякові. Зачали фундамент класти, відкопали могилу... Отже за старих часів тут коло Дону, коло церкви, і кладовища були.

— Що ж кістяки?—незадоволено спитав Пантелей Прокопович, збираючись іти.

— Ручйна-о,—розвів Авдійович граблясті руки.—Голова— їйбогу, не брешу—як польський казан.

—'Ти, .Авдійовичу, краще розказав би молодим, як ти в Санкт-Петербурзі розбійника спіймав,—запропонував Мирон Григорович і підвівся з підвіконня, запинаючи кожуха.

— Що там розказувати,—заскромничав Авдійович.

— Розкажи!

— Просимо!

— Зроби честь, Авдійовичу!

— Воно, бач, як трапилося,—відкашлявся Авдійович і дістав з шараварів кисета. Всипавши на зігнуту долоню щіпку тютюну, кинув у кисет два аміяки, що випали звідти, обвів слухачів щасливими очима.—3 фортеці втік заарештований злочинець. Туди-сюди шукати—немає. Всі власті з ніг збилися.

"Згинув—і край! Вночі викликає мене вартовий офіцер, при ходжу... Та-ак... "Іди, каже, до покоїв їхньої імператорської величности, тебе... сам государ-імператор требує". Я, звичайно сторопів, входжу. Ставку фронт, а він, милостивець, ручкою мене по плечі поляскав і каже: "От що, каже, Іване Авдійо-вйчу, втік перший для нашої інперії злочинець. В землю закопайся, а відшукай, інакше, і на очі не з'являйся".—"Слухаю, ваша імператорська величність"—кажу. Та-ак... братця мої, була мені заморока... Взяв я з царської стайні трійку найкращих коней і марш-марш,—Авдійович закурюючи оглянув похнюплені голови слухачів, жвавіючи загримів з навислої хмари диму, що обгортала його обличчя: — день жену, ніч жену, аж на третій день під Москвою дігнав. До карети його, лебедика, і тим слідом назад. Приїжджаю опівночі, весь у болоті—прямо йду до самого. Мене це .всякі—різні князі з графами не пускають, а'я йду. Так... Стукаю. "Дозвольте ваша імператорська величність, зайти".—"А це хто такий?— питає.—Це я кажу,—Іван Андрійович Синилін". Знялася гам колотнеча,—чую сам кричить: "Марье Федоровно, Марье Фе-доровно! Вс+авай мерщій, наставляй самовара, Іван Авдійович приїхав!"

Громом гуркотнув у задніх лавах регіт. Писар, читавши оголошення про худобу, що пропала та прйблудилася, спіткнувся на фразі "ліва нога по чиколоток у панчосі". Отаман мов той гусак витягнув шию, розглядаючи натовп, що коливався в реготі.

Авдійович зірвав папаху, суплячись розгублено перебігав очима з одного на другого.

— Стривайте!

— Охо-ха-ха-ха!..

— Ох, сме-е-ертонь-ко!.. '

— Гик-гик-ги-и-гик!..

— Авдійовичу, пес лисий, ох-о-хо!..

— Наставляй само-о-вар!.. Авдійович приїхав! Ну й ну!

Сход почав розходитись. Протяжно безперервно стогнали

дощаті промерзлі східці ґанку.

На затоптаному коло управи снігу топтались, гріючись у боротьбі, Степан Астахов й високий цибатий козак — власник вітряка-голяндки.

— Через голову мірошника! — радили козаки, що оточували їх.

— Витруси з нього ґрис, Степане!

— Ти попід сили не перехватуй! Ач який догадливий!— гарячився підскакуючи, мов горобець, старий Кашулін і в захопленні не помічав ядерної світлої— крапинки, що соромливо повисла на пипці його сизого носа.

VIII.

Пантелей Прокопович повернувся зі сходу і зразу пройшов у прихатень, кімнату, що він займав із старою. Іллівна ці дні трохи не здужала. На водянисто-пухлому обличчі її відбивалися втома й біль. Вона лежала на високо збитій перині, привалившись спиною до подушки, поставленої сторч. На тупотіння знайомих їй кроків повернула голову з давнішньою, прижитою на її обличчі суворістю, глянула на чоловіка, спинила щогляд на мокрих від подиху кучерах бороди, що тіснили рот Прокоповича, на злежалих влитих в бороду вогких вусах, рухнула ніздрями, але від старого несло морозом, кислим духом кожушини. "Тверезий нині",—подумала і, задоволена, положила на пухлий свій живіт панчоху з дротинками та не-доплетеною п'яткою.

— Що ж рубанка?

— В четвер вирішили, — розгладив вуса Прокопович.— В четвер зранку, — знову проказав він, сідаючи поруч ліжка на скриню. — Ну, як? Не легшає все?

Обличчя Іллівні тінню обгорнула замкнутість.

— Так само. Стріляє в суглобах, ломить.

— Казав дурній, не лізь у воду восени. Коли знаєш, за хюбою біду—не рипайся!—скипів Прокопович, креслячи по підлозі костуром широкі кола— хіба мало бабів? Будь вони тричі прокляті, твої коноплі: помочила, а тепер... Божже-ж мій, тож-то... Ех!

— Коноплям теж не пропадати. Бабів не було,—Грицько зі своєю орав, Петро з Даркою десь їздили.

Старий, дихаючи на складені долоні рук, нахилився до ліжка:

— Наталка як?

Іллівна пожвавішала, заговорила з помітною тривогою.

— ІЦо робити— не знаю... Недавно знову голосила. Вий-шла я на двір, дивлюсь — двері коморні розхристав хтось. Дай но піду причиню,, думаю. Зайшла, а вона коло просяної засіки стоїть. Я до неї: чого ти, чого, лебідонько? А вона "голова чогось болить, мамуню". Правди ж не доб'єшся.

— Може, хвора?

— Так ні, питала... Або наврочив хто, або з Грицьком чого...

— Він до цієї... не шиється знову часом?

— Що ти старий! Що ти! — перелякано сполошилась Іллівна.—А Степан хіба дурний? Не помічала, ні.

Старий посидів трохи і вийшов.