Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

І все ж мене ніби щось муляло всередині, час від часу виникала докучлива, мов колючка, думка — раптом я помиляюся? І спроба змінити майбутнє призведе до якихось невідомих поки що проблем? Адже багато фантастичних фільмів саме так і починалися — якась дрібниця, на кшталт вбивства метелика, призводила до глобальної катастрофи?

 "Ет, — сказала я собі, — то все вигадки. Не вмикай у собі Касандру! Все буде добре, я ж нікому не нашкоджу тим, що не зустрінуся з Юрою. Можливо, і для нього самого це обернеться на краще!"

Отак, заспокоюючи себе, я задрімала. Чула крізь напівсон, як Марічка, коли вже збиралася йти, зазирнула до моєї кімнати — певно, хотіла ще раз спробувати вмовити мене вибратися   на цю вечірку. Але, побачивши, що я сплю, мабуть, повірила у правдивість мого нездужання. Зазвичай я не лягала відпочивати вдень, принаймні у двадцять років.

Отож вона пішла, і в квартирі запанувала тиша. Лише в спальні батьків бубонів телевізор, створюючи ту саму атмосферу домашнього затишку, про яку я вже геть встигла забути. Зараз мені було так добре, що я мимоволі посміхнулася, не розплющуючи очей. Мама приносила мені обід та вечерю прямо в ліжко, тато приходив дізнатися, як я себе почуваю. Вже давно так ніхто про мене не турбувався. Вірніше, давно — то для мене колишньої, тридцятирічної. А для мене нинішньої, юної студентки — це було цілком звичне явище. І я ще ж знаходила якісь причини для невдоволення рідними, ображалася на них… Яка дурепа! 

Мені захотілося прямо зараз обійняти батьків, розповісти їм, як я їх люблю… Але я посоромилась, бо знала, що така поведінка, невластива для мене досі, може їх здивувати. 

Втім, коли мама знову зазирнула до моєї кімнати, я все ж обійняла її й поцілувала в щоку.

Вона усміхнулася.

 — Ліночко, що це з тобою? То смієшся, то сумуєш...Тут Марічка телефонувала, каже, що вечірка просто чудова, і шкодує, що ти не пішла з нею…

Цієї миті на тумбочці поблизу ліжка озвався мій телефон. Я поглянула на екран — там висвітилося ім'я сестри. Що, зараз почне і мені вихваляти ту чудову вечірку? Я ж там була насправді, знаю, що нічого особливого у ній не було… Хіба що Юра з його букетом… Але стоп! "Не думати про Юру!" — звеліла я собі, глибоко вдихнула і натисла на кнопку прийому дзвінка.

Та не думати про Юру не вийшло. Бо сестра весело затараторила у слухавку:

— Лінко, як справи? Досить уже спати, давай краще я тебе трішки розвеселю… Тут такий хлопець хоче з тобою познайомитися! Передаю трубку!

Не встигла я навіть переварити почуте, як почула у слухавці до болю знайомий голос:

 — Ліно, привіт! Ти мене не знаєш, але тут Марічка стільки про тебе розповідала, що мені захотілося з тобою познайомитись. Мене звуть Юра…

Мною заволоділи два протилежні почуття: з одного боку, хотілося продовжити розмову, покинути все, одягнутися й побігти до тієї Вероніки, бо там був він… Хай увесь світ завалиться, хай майбутнє не зміниться, я так хочу побачити його. Ще раз прожити ці десять років із ним поруч…

Але здоровий глузд підказував зовсім інше — втікай, Ліно, не піддавайся на провокацію, це підступна доля намагається обхитрити тебе, що заманити у ту ж саму пастку! Згадай, як ти ще вчора вся в сльозах набирала на комп'ютері "Я зайшла в глухий кут". Хочеш такого майбутнього знову?

І я, здригаючись від всього цього "коктейлю" в моїй голові, стиснула телефон та голосно й чітко сказала:

 — А не пішов би ти на хрін, Юра!

І натисла на кнопку "відбій".