Читати книгу - "Завидний холостяк, Iрина Давидова"

Ріта.

Подивившись у вікно, я видихнула і вирішила приготувати легку вечерю, інакше зовсім скоро світитися буду. При моєму раціоні легко скинути вагу.

Поки на сковороді смажився бекон з яйцями, я згадала, що обіцяла Микиті з Аліною зателефонувати тітці Кірі. Але з усіма цими поїздками зовсім про це забула.

Зменшивши газ на плиті, я витерла мокрі руки та відшукала в телефоні номер дідусевої доглядальниці. Кинула погляд на годинник, переконавшись, що ще не надто пізно дзвонити, натиснула кнопку виклику.

- Слухаю.

- Тітка Кіра, добрий вечір. Не відвертаю вас?

- Ріта, привіт. Ні, звичайно. Щось трапилося?

- Ні, все що могло трапиться, вже... - я на мить задумалася, і труснувши головою, продовжила: - тітка Кіра, ви б не хотіли працювати у Морозова кухарем?

- У Морозова? Хм, навіть не знаю. А йому треба?

- Так, і я пропонувала йому вашу кандидатуру.

- А він що?

- Він не проти. Приїжджайте. Тут і жити можна. А я ж знаю, що ви квартиру винаймаєте, а тут безплатно.

- Я з радістю, Ріт, спасибі! Коли можна приїхати?

- Та хоч завтра. Ми будемо раді.

Я кинула погляд на плиту, і додала:

- Все, адресу знаєте. Я побігла, інакше у мене зараз згорить яєчня.

Скинула виклик і вчасно відставила сковорідку. Ще б пара хвилин і моя вечеря точно б згоріла.

Переклавши все в тарілку, я присіла за стіл і спрямувала погляд за вікно.

Життя змінилося. Зробило крутий поворот, що мені досі не віриться, що все це відбувається зі мною. Микита, це життя в його будинку. Я більше не відчуваю себе самотньою, хоча постійно згадую дідуся, який завжди мріяв побачити мене щасливою.

Дивно так все. Щоб щось знайти, потрібно щось втратити. Так і з рідними людьми. Ми з дідусем завжди були одні, ніхто не намагався влізти в нашу сім'ю, або ні у кого не було бажання приводити ще когось. Але варто було дідусеві померти, як в моє життя увійшли відразу дві людини. І ні, я розумію, що Аліна дочка Микити, і все так і повинно бути. Але, по суті, вона тепер буде жити окремо, а для мене все одно близька. Морозови допомогли мені в найважчий момент життя, а на таке здатний далеко не кожен.

По будинку пролунав дзвінок мого мобільного залишеного на барній стійці. Пройшла до нього і помітила на екрані невідомий номер.

- Слухаю.

- Правильно робиш, слухай уважно, - почула гнівний голос, і насупившись, подивилася на екран.

Ні, номер точно невідомий.

- Вибачте, ви хто?

- Ти вкрала у мене чоловіка, і я хочу, щоб ти знала, що ніколи не будеш з ним щаслива. Я просто цього не дозволю.

- Ви божевільна?

- Знаєш, як кажуть? На чужому нещасті, свого щастя не побудуєш.

- Ви... - і пішли короткі гудки.

Вона скинула виклик.

Я похмурим поглядом подивилася на екран і відключила.

Нічого не розумію. Це що, Катя? Але хіба у них з Микитою були серйозні стосунки? Наскільки я пам'ятаю, то це тільки секс був.

Після її дзвінка на душі стало ніяково. І не те щоб я боялася Катю, ні. Просто кому сподобається така загроза?

Відклавши телефон, я повернулася за стіл. Важко зітхнула і подивилася перед собою.

Що я там говорила про нове життя?

- Привіт, - несподівано прозвучало біля вуха, і я здригнулася.

- Микита? Господи, налякав мене.

- Я ж кричав з передпокою, що я вдома. Ти чого?

- Нічого. Просто задумалася.

- Правда все добре?

- Так. Як в Аліни? Нормально все?

- Я не був у Аліни, - зізнався Микита, присівши з іншого боку столу.

- Тобто?

Він зітхнув, і подивився мені в очі.

- Мені подзвонила Катя, і сказала, що у неї щось сталося.

Від згадки її імені мене кинуло в жар. Я стиснула кулаки, і постаралася заспокоїтися, але виходило дуже погано. Не подобалося мені все це. Ще і її дзвінок мені.

- І що було далі?

- Вона розіграла сцену про нібито спробу зґвалтування. Хотіла, щоб я її пошкодував. А в підсумку виявилося, що вона все придумала. Просто хотіла, щоб я залишився у неї на ніч.

- Якийсь дурний вчинок.

- Не те слово. Розлютила мене.

- Микит, - перебила його, і простягнула до нього руку.

- Що? - він стиснув мої пальці.

- Вона мені дзвонила. Нещодавно.

- Що? Якого хєра? Що сказала?

- Сказала, що щастя нам не буде.

- Ти ж хоч не повірила?

Я знизала плечима, і прикусила губу.

- Неприємний осад.

- Так ось чому ти сама не своя, - промовив він, і обійшовши стіл, підійшов до мене.

- Просто... не кожен день чуєш такі слова.

- Не думай про це. Вона нічого не посміє зробити. Катя, звичайно, стерва, але не така вже й божевільна. Я не дозволю їй підійти до тебе.

- Дуже сподіваюся, що вона просто лякає.

- Я з нею поговорю, обіцяю.

Я кивнула, і Микита посміхнувся.

- Не сумуй. Я так хочу бачити твою посмішку. Ну ж бо, давай. Даваааай, посміхнися.

Він пальцями почав погладжувати куточки губ, тим самим створюючи мені посмішку. І я не стримавшись, все ж посміхнулася і з разу ж притулилася головою до його грудей.

- Мені так подобається, що ти такий великий. Поруч з тобою я відчуваю себе маленькою дівчинкою.

- Ти й повинна себе так відчувати. Адже е дарма кажуть, що жінка повинна бути за чоловіком, як за кам'яною стіною.

- Підемо відпочивати? Щось сил зовсім немає. Швидше за все через негативні емоції.

- Підемо, але запам'ятай, я хочу, щоб ти не думала про погане. Я буду захищати тебе від поганого.

Я знизала плечима і тут же була заграбастана в чоловічі обійми. Безумовно, мені подобається перебувати поруч з цією людиною. Микита, він справжній.