Читати книгу - "Чорний хліб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти хто?
— Я — Лилєкей, — відповіла вона. — Це — мій дім.
— Ааа, — зрозумів той, підвівся, усміхнувся і сказав: — Тихо-тихо, я — Руслан.
Ось воно що, це — чоловік чи хлопець цієї Лєни, вона в себе вдома, лягла з дороги, а тут повернувся теперішній господар будинку. Трохи заспокоїлася, спустила ноги на підлогу — телевізор працював без звуку, Лєна спала на колишньому маминому ліжку, а Руслан тихесенько присів на шкури біля вогнища й поставив ліхтар на стіл так, щоби він світив у протилежний від дівчини бік.
Лилєкей витерла обличчя, підійшла й усілася напроти нього.
— Ранок уже? — спитала пошепки, дивлячись на Руслана. Той ствердно кивнув головою, схоже, він не був чукчею — етєл чи евен, десь так. Він зняв кітель (Лилєкей навіть у сутінках бачила, що пошито так собі, злий начальник за такі неохайні накладні кишені міг би й на мороз поставити) і лишився в тільнику.
Знявши з вогнища пательню, він поставив її між ними та жестом запросив Лилєкей до сніданку. Кришка пательні трохи брязнула, у темряві зашурхотіла Лєна — прокинулася.
— Русик, — сказала вона сонним голосом, — до нас Ліля приїхала. Пам’ятаєш, Юра говорив?
— Та зрозумів-зрозумів, спи поки. — Руслан спробував угамувати дівчину, але вона вже підхопилася, увімкнула світло, вимкнула телевізор, швидко закинула до вогнища дров і поставила чайник.
— Руслан екскурсії водить… Туристів, на Гудим. Уночі повертаються, — пояснила вона ранкову появу чоловіка, так, по-жіночому, про всяк випадок, аби хтось раптом собі чого зайвого не подумав.
— Служиш? — спитала Лилєкей, дивлячись на кітель.
— Раніше служив, тепер тури вожу, — пояснив він і запропонував ще риби. Що ж, можна й риби. Вона нічого не зрозуміла про туристів, але поки не перепитувала.
Лєна заварила чаю, сказала, що їй треба в магазин — мають привезти молоко, — і пішла. А вони вдвох сіли пити чай. Руслан закурив, помовчав, потім підійшов до дивана, на якому вона спала, розкрив його й витягнув звідти якийсь важкий пакунок. Повернувся за стіл, посунув порожню пательню й розгорнув шкіру, обвиту мотузкою, — там були дві банки із золотим піском, станковий рюкзак, розібраний карабін з табличкою на приклáді та великий ніж з костяною ручкою.
— Ох, — побожно видихнула Лилєкей, і вперше за довгий час в очах самі собою з’явилися сльози, а руки затремтіли.
— Ось… твоє, — сказав Руслан, знову всміхаючись, а вона стисла пальці, аби вгамувати їх, мовчала й дивилася на свої речі. От тепер вона справді була вдома.
8
Як виявилось, Юра потім викупив у знайомого міліціонера її ніж, а гвинтівку з піском знайшов та переховав у будинку. Він багато разів розповідав дочці з зятем історію Лілі, наказував чекати її повернення, тому Руслан був у курсі всіх тодішніх подій. Він розповідав, а Лилєкей мовчки відщипувала від перепічки та слухала.
Головне — тоді вона б усе одно не встигла: літак, на який міліція посадила двох студентів, злетів, ще коли вона тільки прямувала до летовища. Отже, це його вона тоді побачила над затокою. Друге — Аслама попередили про всяк випадок, от він і побіг до прикордонників. Один з них її й підстрелив, бо мав таку команду — її вважали дуже небезпечною.
Ти диви, стільки чоловіків зі зброєю боялися однієї жінки. Лилєкей мимоволі всміхнулася й на правах господині засипала до кружки більше чаю. Руслан тим часом продовжував — про всі ці події Юра дізнався на допиті в начальника, той усе намагався знайти гвинтівку, але дядько мовчав. Сусіди по бараку тоді таки настукали про нічну гостю, тому Юру звільнили з військкомату, але хоч не посадили.
Він переїхав сюди, у Тавайваам, де доглядав за мамою Лилєкей. Золота Юра не чіпав, хоча отримував малесеньку пенсію за інвалідністю. Іноді щось перекладав ученим, з якими їздив в експедиції, та з дерев’яною ногою багато по тундрах не наїздиш.
Свою частку мама теж не хотіла брати, все казала, що дочка повернеться і перейде в Америку, там золото їй знадобиться. Дивно, звідки вона здогадалася про ту Америку. Мама, мама… Лилєкей раптом фізично відчула біль — вона ж була впевнена, що піску тій вистачить на нормальне життя, а он як воно вийшло…
Двері відчинилися, впустивши всередину Лєну та холод. Дівчина підбігла до багаття, смішно пританцьовуючи — під курткою в неї була банка молока, вона тримала її обома руками, наче дитинча в животі, і Лилєкей подумала, що вона їм тут заважатиме, їм би жити собі спокійно, добра наживати, діточок виробляти, а тут заявилася стара дурепа зі своїми привидами за плечима.
— Увечері млинці зроблю, — пообіцяла Лєна, поставила молоко під стіну і подивилася на Лилєкей. — Ну що, ходімо? — І знову хитнула головою на захід.
— Ходімо, — погодилася та, узяла зі столу ніж і засунула собі за спину, за ремінь. Скучила за ним.
Сонце ледь визирало з-за обрію, ховаючись у заметілі. Від ліхтаря було мало користі — він осявав лише кілька метрів шляху, гублячись на більшій відстані. Вони йшли повільно, Лєна тримала обох — і ліхтар, і Лилєкей під лікоть, скеровуючи вверх по схилу сопки. Вона розповідала про зміни в селищі, показувала нові бараки в кілька поверхів, що з’явилися на березі.
От і цвинтар. Він збільшився за ці роки, воно й зрозуміло. Біля найближчої могили — купи каміння з дерев’яним стовбуром, що стирчав з неї, — лежали санчата. Значить, дитина… Настрій якось швидко зіпсувався, Лилєкей здригнулася, згадавши про своє.
— Ходім-ходім, — висмикнула її звідти Лєна та спрямувала трохи праворуч.
Вони пройшли мимо маленької тумби із закріпленими на ній оленячими рогами (це хтось із оленярів) і зупинилися трохи неподалік, поруч із двома могилами. Лилєкей усе зрозуміла, вона відчепилася від Лєни й підійшла ближче. До обох стовбурів були прибиті дерев’яні таблички, але на них уже анічого не читалося — не той клімат для написів.
Біля лівої могили в купі каміння стирчала залізна кружка, причавлена кругляком. Мамина кружка. Лилєкей обережно витягнула її, притисла до щоки, потримала трохи, заплющивши очі, й устромила на місце, так, щоби вітром не занесло. Подивилася на Юрину могилу, похитала головою й повернулася до Лєни:
— Ти не знаєш, брат мій на похорон або на могилу приїздив?
— Не знаю. При мені — ні.
— Ну, ходімо.
— Вже?
— Вже.
Сестри йшли додому, Лєна щось говорила про те, як усе змінилося, — оленів стало невигідно тримати, полювання теж впало, звір пішов звідти, проте щороку більшає вовків, лишилася тільки риба, проте відкрився дитячий садочок, про який тут, кажуть, давно всі мріяли. Людей меншає — всі, хто може, їдуть звісти. Вони теж з Русланом думають про Америку, де, кажуть, дають хороші підйомні, але треба вивчити мову, та нема коли цим зайнятися. Ти диви — і ці про Америку мріють, хоч щось лишається незмінним…
Біля траси стояла невеличка вантажівка з відкинутим бортом, з якого бив яскравий ліхтар. Лєна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний хліб», після закриття браузера.