Читати книгу - "Дозволь бути поруч, Адалін Черно"

Його запах розбурхує мої рецептори. Я дозволяю собі заплющити очі й потертися об м’яку тканину його форми. Вона пахне стерильністю, а Ізмайлов — собою. І його запах мені очікувано подобається більше. Він такий… знайомий. Спогади миттю малюють картину, як ми з Макаром так само обіймалися, перш ніж розійтися. Ось же дивовижна річ пам’ять. Достатньо одного-двох слів чи дотиків, щоб вона оживила щось схоже і змусила відчути прожиту мить знову.

— Я правда не хотіла, — шепочу.

Він мовчить. Дихає шумно й серце в нього б’ється прискорено, я відчуваю. Тук-тук-тук — гримить під моєю щокою. Коли Макар ледве відчутно поворухнувся, я чіпляюсь за його плечі й не відпускаю. Мені здавалося, що це я його підтримую, а тепер виходить усе навпаки?

— Гей, — каже Макар.

Він ковзає руками по моїй спині, обхоплює мене трохи вище за передпліччя й усуває всього на кілька сантиметрів, але цього виявляється достатньо, щоб мені стало холодно.

— Макаре, — шепочу, свердлячи поглядом кілька червоних крапель на його формі.

— Ти чого? — невтямки шепоче він.

Я й сама не знаю «чого», мені просто раптом так добре стало поруч із ним. Тепло так, затишно, наче я опинилася вдома. А тепер, коли я більше не втискаюся в нього, мені здається, що мене роздягнену виставили надвір і заплеснули перед носом двері. Мурашки вкривають шкіру, тіло б’є озноб.

— Я не знаю, просто… — видаю плутано, відходжу.

І справді, чому це я? Ми з Макаром лише колишні, я вирішила його підтримати. Мені не повинно бути погано без його рук, навпаки, погано має бути поруч, від його запаху, від обіймів, від усього, що пов’язано з ним.

— Йди сюди.

Ізмайлов простягає руку, тягне мене до себе, втискає у своє тіло знову, обіймає. Атмосфера навколо нас миттєво загострюється. Я відчуваю це, а коли наважуюсь подивитися Макару у вічі, тільки це підтверджую. Він лише на мене дивиться. Довго, наче гіпнозуючи. Однією рукою ковзає моїм попереком, спиною, зупиняється на шиї, обхоплює її й ривком тягне до себе. До губ.

Мить — і ми торкаємося в поцілунку, ще одна — й Ізмайлов посилює натиск, проштовхуючи свій язик у мій рот. Мені миттєво стає спекотно. Я хочу стягнути недоречний в’язаний светр, який так і силкується злізти з плеча.

Жодної романтики, тільки голодний поцілунок, який поглинає й посилає гарячі імпульси всім тілом. Макар одразу задає темп — швидкий, наполегливий, жадібний. Жодної ніжності, тільки голодна непереборна пристрасть, що захоплює нас у цей вир.

Один ривок — і я опиняюся сидячи на підвіконні, ще один — це Макар притискає мене до себе сильніше і встає між моїх ніг. Його руки заповзають мені під светр, зминають шкіру, залишаючи на ній гарячі сліди.

Я здаюся, коли підіймаю руки вгору й дозволяю йому стягнути із себе цей клятий светр. Він летить кудись убік, можливо, падає до ніг. Я залишаюся лише в спідній білизні, ми на мить припиняємо поцілунок, я дивлюся в його очі й бачу там повну втрату самоконтролю. Його просто там немає. Але є пристрасть, хіть, бажання володіти. Мною, прямо зараз.

— Ми можемо зупинитися… — тихо каже він, дозволяючи мені зробити вибір.

Думаю лише хвилину. Хитаю головою. Зупинятись я не хочу. Рішення прийнято. Остаточно. Я абсолютно твереза ​​і хочу його. Навіть якщо одразу після цього пошкодую.

Після моєї згоди Ізмайлов запускає руку в моє волосся і притискає до своїх губ. Знову пожирає поцілунком, запускаючи неприборкане бажання відчути його всім тілом. Мене кидає в жар від усього, що він робить. Ніхто… ніхто після нього так і не зміг розбудити в мені пристрасть. Макар знає мене, досі пам’ятає мої чутливі точки й торкається мене, як я того хочу.

Моя спина врізається в холод скла, руки безцеремонно ковзають оголеними плечима Макара, а з губ виривається хрипкий стогін упереміш із його ім’ям.