Читати книгу - "Дозволь бути поруч, Адалін Черно"

— Впевнена? — гаряче дихання зачіпає мочку вуха.

Він знову запитує. А я не розумію, чому мене так сильно до нього тягне. Невже він і справді особливий? Або просто вмілий, знає мене краще за інших. З незнайомими чоловіками не завжди складається все з першого разу. Це тільки в кіно обоє досягають насолоди разом. У реальному житті все дещо інакше.

Мені так здавалося до цієї миті.

Я пам’ятала наш з Ізмайловим перший раз. Ті ж шалені поцілунки, та ж пристрасть, що причаїлася в очах, нетерпляче стягування одягу. Ці кадри я згадувала впродовж шести років. Вони снилися мені ночами. З них я списувала пристрасть для своїх героїв.

Нам тоді все вдалося. Ми обоє були на вершині насолоди, але я списувала це на перші емоції, почуття, на молодість, зрештою. Я подорослішала, мене зрадили. Він же і зрадив! Але мозок чомусь відчайдушно відкидав цю думку, хоча саме за неї треба було чіплятися.

Ізмайлов вирішує не чекати моєї відповіді. Притискає до себе і, немов одержимий, проводить губами вздовж моєї шиї до мочки вуха. Далі ми гарячково скидаємо решту одягу і знову опиняємось в обіймах одне одного.

З іншими мені потрібна була довга прелюдія. Усі ці поцілунки, дотики, навіть розмови. Мені потрібно було розслабитись, щоб дозволити чоловіку доторкнутися до себе. А зараз це здається зайвим. Я нетерпляче ковзаю, поки Ізмайлов справляється із захистом, і охаю, коли це відбувається. Його рука на моєму попереку, губи на моїх губах.

Ізмайлов був схожим на голодного, якому пощастило дістатися їжі. Він ні на хвилину не припиняв мене цілувати й досліджувати тіло руками. Наполегливо, шалено, несамовито він вів мене до межі, за якою губилося наше минуле.

— Я… боже…

— Нас ніхто не почує, — наче підслухавши мої думки, промовляє Макар.

Усього чотири слова, і я заплющую очі, відчуваючи, як кров закипає у венах. Мені знадобилися миті, щоб відпустити себе й закричати, а потім вигукнути ім’я, яке я обіцяла собі забути:

— Макар…

***

Усе закінчилося за якісь миті. Різку тишу кімнати порушували лише наші важкі гучні видихи. Макар першим приходить до тями, допомагає мені одягнути светр і повертає джинси, що валялися на підлозі. Я гарячково одягаюся, поспішаю, намагаючись не дивитись у його бік.

У голові набатом б’є лише одна думка «Цього не мало статися». Я намагаюся її відігнати, але вона, наче настирлива муха, продовжує дзижчати у вухах. Найгірше, що світла, як і раніше, немає. Я не можу просто схопити пуховик і вийти з кабінету, не можу втекти.

— Все гаразд? — запитує Макар, уважно промацуючи моє обличчя поглядом.

Киваю і відвертаюсь. Вдаю, що мені дуже цікавий стелаж із медичними інструментами.

— Шкодуєш? — запитує.

— Ні.

З усіх почуттів, які я відчуваю, жалю немає і близько.

— Я хотів би спробувати знову.

До стелажа я одразу втрачаю будь-яку цікавість і переводжу погляд на Макара. Він стоїть, притулившись до столу стегном. Дивиться на мене, і в його погляді немає і тіні глузування. Він каже це серйозно.

— Спробувати що?

— А ти як думаєш? — ось тепер він усміхається, його губи розтягуються в усмішці, демонструючи ямочки на щоках. — Те, що між нами сталося, я б теж не проти повторити, але зараз я про стосунки.

Якби прямо зараз до кабінету вдерлися люди зі зброєю та в масках, я б здивувалася менше, ніж словам Макара. Він пропонує мені стосунки. Спробувати знову. Забути все й…

Яскравий спалах світла не дає закінчити думку. Я мружусь і розплющую очі, які тепер сльозяться, лише за хвилину.

— Залишатися тут немає жодного сенсу. Пропоную поїхати до мене, їсти хочу нестерпно, а в ресторан пертися сил немає. Там і поговоримо.

Не знаю, як виглядаю збоку, але за моїми відчуттями по-дурному. У голові жодної розумної думки. Я відчуваю розгубленість і сум’яття, абсолютне нерозуміння ситуації.

— Олю, — нагадує Макар.

— Вибач, я… я не думаю, що варто.

— Чому ні? Ми щойно переспали. Нас явно тягне одне до одного. Не думаєш, що нам є про що поговорити? Можна й тут, але повторюю, я страшенно голодний і хрін їх знає з цими перебоями, відключать нас до ранку, ми тут у темряві й змерзнемо. Адже опалення теж немає.

Я киваю. Так, напевно, він має рацію. І поговорити нам точно не завадить.

— Чудово.

Мій кивок Макар сприймає за згоду, хапає пуховик з канапи, допомагає мені одягнутися й відчиняє двері кабінету. Тільки опинившись в автомобілі, я раптом розумію, що ми їдемо до нього додому, але сил на відмову в мене немає.