Читати книгу - "Дозволь бути поруч, Адалін Черно"

— Замовиш їжу? — запитує Макар і простягає мені телефон.

— Добре, — погоджуюсь.

Блокування він уже зняв, мені достатньо зайти в додаток і оформити доставлення. Макар просить замовити йому пасту з лососем і стейк. Для себе я вибираю цезар і оформлюю замовлення. На графі «адреса» зависаю. У додатку вже все вписано, і мені залишається лише протягнути телефон Макару для завершення замовлення й оплати.

У нього інша адреса. Поняття не маю, чому думала, що він живе в старенькій хрущовці своєї матері. Пластичні хірурги його рівня можуть дозволити собі гарне житло. Його нова адреса розташована не так далеко від лікарні. У гарному спальному районі. Підозрюю, що й будинок там — одна із сучасних новобудов.

Я не помиляюсь. Макар заїжджає на територію елітної багатоповерхівки й прямує до підземної стоянки. Тут він паркує автомобіль і веде мене до ліфтів. Усю дорогу почуваюся дивно. За якісь хвилини я опинюся в його квартирі. Навіщо?

Коли ліфт зупиняється на поверсі, я мимохідь кидаю погляд на панель із цифрами. Останній поверх. Невже пентхаус на два поверхи? Біля дверей, поки Ізмайлов порається з ключами, згадую про те, що вдома на мене чекає Тимофій і напевно Стас. Відкриваю месенджер та зависаю над рядком повідомлення. Що написати? Я затримуюсь? Буду пізніше? Приїду завтра? Звідки я знаю, коли я повернуся?

«Не чекайте мене, я приїду щойно зможу. Я в безпеці. З Ізмайловим».

Тисну «відправити» та ставлю телефон на беззвучний. Упевнена, брат почне дзвонити, а я зовсім не хочу пояснювати йому, чому раптом поїхала до Макара.

— Проходь.

Пропустивши мене вперед, Макар заходить слідом, ударяє по вимикачу й коридор, у якому я опиняюся, освітлює м’яким світлом. Перше, що спадає на думку — тут смачно пахне. Затишно так, по-домашньому й чомусь молоком. Я швидко стягую взуття, віддаю Макару куртку й переступаю з ноги на ногу. Меблів у квартирі мало, якихось дрібничок і предметів для затишку немає зовсім.

— Я тільки-но переїхав, — повідомляє Макар. — До цього мешкав на орендованій квартирі. Чекав, поки тут закінчиться ремонт.

— А квартира матері? — уточнюю.

— Давно продана. Мама живе зі своїм чоловіком і успішно витрачає отримані з продажу квартири гроші. Не мені її судити.

Я швидко киваю. І справді, яка різниця?

— Ти зовсім недавно переїхав? — питаю, опинившись на кухні.

Тут стоїть купа нерозібраних коробок.

— Так, зовсім. Ремонт щойно закінчили, після клінінгу перевіз речі. Збирався впоратися з розпакуванням у Новорічні вихідні, але, як бачиш. Очевидно, доведеться викликати службу.

Я ніяково зупиняюся біля широкої барної стійки й не знаю, куди подіти руки.

— Вечерю незабаром привезуть. Може, вино?

— Думаю, не варто.

— Я все ж таки відкоркую пляшку, — з усмішкою каже Макар і йде до холодильника.

Краєм ока помічаю, що нічого, крім алкоголю, там немає.

— Не дивись так, — помітивши мій погляд, з усмішкою каже Макар. — Я майже не п’ю, по роботі дарують алкоголь. У холодильнику стоїть відсотків десять. До свят поставив, щоб остудити для гостей. Решта он у тій шафі, — Ізмайлов киває на велику шафу в самому кутку кухні. — Якщо хочеш, можеш подивитись.

Його пропозиція для мене стає порятунком. До того, як він наллє вина або прийде замовлення, я зможу вдати, що зайнята вивченням асортименту його мінібару.

Відкривши шафку, розумію, що з «міні» я погарячкувала. Скоріше навпаки. Усі полиці обставлені пляшками. Мій шокований погляд не ховається від Ізмайлова.

— Це все пацієнти. На полиці праворуч зверху коробки із цукерками.

Він не бреше. Я відчиняю дверцята й усміхаюся. Тумбочка під зав’язку завалена різноколірними коробками.

— Половину я вже роздав, але частина однаково залишилася.

— Ой, — вигукую, коли одна з коробок вивалюється мені прямо на голову.

Ізмайлов відразу виявляється поруч. Блискавично заплескує тумбочку й перехоплює моє обличчя.

— Все гаразд?

— Це просто коробка, — буркочу плутано, гублячись від його близької присутності.

— Точно гаразд?

— Так, все добре.

Ізмайлов відпускає мене за мить, підіймає коробку з цукерками й кладе її на стіл.

— Ми зобов’язані їх з’їсти, — усміхається.

— Так.

— Тримай, — простягає мені келих із вином, а за хвилину підштовхує вже відкриту коробку.

Я вагаюся, й Макар дістає цукерку сам. За мить він підносить її до моїх губ і натискає. Я піддаюсь. Розкриваю рот і відразу відчуваю смак молочного шоколаду. Жую з насолодою, облизуюсь, з’ївши цукерку, й застигаю, натрапивши на погляд Макара. Він дивиться прямо на мої губи.